Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

у високій вікторіанській будівлі з башточками й колючими залізними кониками. Скільки разів Гаррієт проїжджала повз неї на велосипеді, роздумуючи, що ж відбувалося на тих башточках, за куполами й вікнами зі слізниками? Іноді — вночі, після чиєїсь смерті — у найвищій вежі за вітражним склом мерехтів загадковий вогник, вогник, що змушував її згадувати статтю про мумій, яку вона переглядала в старому примірнику «Нешнал Джіоґрефік». «Жреці-бальзамувальники працювали до пізньої ночі, — було написано під фотографією (нічний Карнак, горить моторошний вогник), — готуючи своїх фараонів до довгої мандрівки у підземний світ». Завжди, коли у вежі горіло, Гаррієт проймало морозом за спиною, і вона трохи швидше крутила педалі велосипеда в бік дому або — у ранні зимові сутінки, дорогою додому з репетиції хору — щільніше закутувалася в пальто й глибше вмощувалася на задньому сидінні машини Еді.

 

Дон-дін — б’є дзвін

 

— співали дівчатка, підстрибуючи на скакалці на церковному подвір’ї після хору,

 

Матінко, прощай,

На цвинтарі, біля брата

Мене поховай…127

 

Хай які нічні ритуали відбувалися нагорі — хай як там розпанахують, дренують і набивають близьких людей — низ будівлі тонув у заспокійливій вікторіанській моторошності. У залах і приймальних кімнатах пропорції були величні й тінисті, килими грубі й вицвілі, меблі (розкрутні стільці, віджилі дивани) тьмяні й усохлі. Підніжжя сходів перекривала оксамитова мотузка: червоний килим поступово даленів у темряву з фільмів жахів.

Ритуальним гримером був сердечний чоловічок, містер Мейкпіс, з довгими руками, довгим делікатним носом і паралізованою від поліомієліту ногою. Він був привітний і балакучий, попри рід занять, усі його любили. Він, скалічений сановник, кульгав з іншого боку приміщення від групки до групки, потискав руки, завжди усміхнений, завжди бажаний співрозмовник: люди розступалися, ґречно запрошуючи його у своє товариство. Виразний силует, вигин спаралізованої ноги і звичка (періодично) обома руками хапати стегно й викручувати його вперед, коли хвора кінцівка застрягала: усе це нагадувало Гаррієт картинку, яку вона бачила в одному з коміксів-жахастиків Гелі, де згорблений слуга маєтку видирав свою ногу — натужно, обома руками — з кістяної хватки злого духа, який тягнувся по неї знизу.

Увесь ранок Еді розводилася про те, як містер Мейкпіс «гарно попрацював». Їй хотілось одразу піти й замовити похорон із відкритою труною, хоча Ліббі все життя наполегливо повторювала, що не хоче, щоб її тіло бачили після смерті. За її життя Еді кепкувала з цих страхів; після смерті вона начхала на бажання Ліббі й вибрала і труну, і одяг з прицілом на показ: бо цього очікуватимуть немісцеві родичі, бо така традиція, так усі роблять. Але цього ранку Аделаїда й Тетті підняли такий істеричний ґвалт у задній кімнаті похоронного залу, що зрештою Еді огризнулася «та бодай вам» і попросила містера Мейкпіса закрити труну.

Серед важкого аромату лілій Гаррієт відчула інший запах. Хімічний, він чимсь нагадував нафталінові кульки, але нудотніший: рідина для бальзамування? Не варто думати про такі речі. Краще про них узагалі не думати. Ліббі ніколи не пояснювала Гаррієт, чому вона проти похоронів із відкритою труною, але Гаррієт була підслухала, як Тетті комусь розповідала, що ще коли вони були дітьми, «іноді ті сільські трунарі дуже зле свою роботу робили. Ще до електричних холодильників. Наша мама померла влітку, тож самі розумієте».

Перекрикуючи решту, з її місця біля гостьової книги на мить гучно й чітко пролунав голос Еді:

— Ті ж люди тоді не знали татка. Він ніколи таким не переймався.

Білі рукавички. Стримані перешіптування, ніби на зборах Доньок американської революції128. Легені Гаррієт забивало саме повітря — сперте, задушливе. Тетті, склавши руки й похитуючи головою, розмовляла з дрібним лисим чоловіком, якого Гаррієт не знала; і попри темні мішки під очима й відсутність помади, поводилася вона напрочуд діловито й прохолодно.

— Ні, — говорила вона, — ні, то старий містер Голт ле Февр дав татові те прізвисько, ще коли вони дітьми були. Містер Голт ішов вулицею зі своєю нянькою, а далі відбіг і заскочив татові на спину. Тато, звісно, відбився, і містер Голт — а він був утричі більший за тата — кинувся плакати. «Ого, та ти просто старий розбійник!»

— Я часто чув, як мій батько так називає Суддю. Розбійником.

— Ну, те прізвисько таткові насправді не дуже пасувало. Він не був якийсь здоровило. Хоч в останні роки набрав ваги. Через флебіт і розпухлі щиколотки він уже не міг ходити так, як колись.

Гаррієт закусила зсередини щоку.

— Як містер Голт зовсім стратив розум, — сказала Тет, — тоді наприкінці Вайлет мені сказала, що подеколи йому в голові прояснювалося, і він питав: «Цікаво, а де ж старий Розбійник? Давно вже старого Розбійника не бачив». Звісно, татко тоді вже давно помер. Одного дня він усе ніяк не замовкав, хвилювався за татка й гадав, чому його так довго нема, що Вайлет йому нарешті сказала: «Голте, Розбійник до нас заходив, він хотів із тобою побачитися, але ти спав».

— Хай бог боронить, — сказав лисий чоловік, що зазирав Тет через плече на пару, що заходила досередини.

Гаррієт сиділа дуже-дуже тихо. Ліббі! — хотілося закричати їй, закричати, як вона кликала її вголос іноді навіть тепер, коли прокидалася серед ночі від кошмарів. Ліббі, у якої в кабінеті лікаря очі були на мокрому місці; Ліббі, котра боїться бджіл!

Вона зустрілася поглядом з Еллісон — з її червоними, перепов­неними горем очима. Гаррієт міцно стиснула губи, увігнала нігті собі в долоні й свердлила поглядом килим, рішуче й зосереджено затамувавши подих.

П’ять днів — п’ять днів до своєї смерті — Ліббі пробула в лікарні. Невдовзі перед кінцем навіть здавалося, що вона може прокинутися: вона бурмотіла крізь сон, гортала уявні сторінки книжки, доки слова не стали зовсім