Читати книгу - "Три листки за вікном"

– Чи в зруйнованій частині будинку, – підхопила, анітрохи не нітячись, Охоцька. – Але там уже його шукали…

– Хто шукав? – спитав Міхневич, зовсім гасячи усмішку.

– Люди шукали, – відказав я. – Через це Адель Казимирівна і знає про цей скарб. Не шукали його тільки в тих кімнатах, у яких ми живемо. То як, Борисе Олександровичу?

Міхневич тільки хмикнув, махнув рукою й пішов, спробувавши так само засвистати, як передоцім. Але вдати із себе байдужого не зміг – він обірвав свист. Заскрипів ключ у замку, двері розчинилися, а тоді й плеснули. Я сидів за столом і трусився з реготу.

– Гадаєте, це він підглядав? – спитала тихо Охоцька.

– А то ж хто? – мовив я. – Треба ж чоловікові хоч якось дати по носі.

– Я не думала, що ви вмієте жартувати, – блиснула оком Охоцька. – По-моєму, він не повірив…

– Ще й як. Більше навіть, ніж я сподівався. Охоцька поставила переді мною другу страву, а раз так, то мені було вже не до смішків.

– Думаєте, він такий дурний?

– Не думаю, а сподіваюся, – сказав я, беручи ножа й виделку. – Тепер можете сміливо зачиняти двері…

Охоцька пішла, похитуючи стегнами, виконувати моє прохання, і я раптом помітив, що тіло її зберегло всі звабні округлості, зрештою, вона йшла так, наче хотіла мені це продемонструвати. Але я недовго втішався таким гріховним спогляданням – мене наглило щось важливіше й конкретніше: переді мною стояла запахуща страва, і рот мені вже давно переповнився слиною. Мій ніж зручно й легко перерізав смаженину, а виделка пришпилила відбатований шматок до порцелянового дна. Очі мої заслалися солодким димом, а ще солодше дав сигнал мій шлунок, кличучи так, наче хто заволав у пустелі. «Ось воно справжнє пащекування», – подумав я, пускаючи в хід зуби, які миттю відчули соковиту м'якість м'яса з хрумтячою шкіркою. Я знав, що Охоцька дивиться на мене, як завжди, коли я споживаю їжу; знав, що той погляд її захоплений, адже це вона примушує мене впадати в такий виказистий транс, це й руки виготували це кулінарне диво, а раз так, ми в цьому світі мали єдність. Це було навіть щось від плотського з'єднання, адже недаремно так повелося, що їжу готує чоловіку жінка. Саме в цьому секрет задоволеності жінки, коли її страви чоловіку смакують.

– Їсте, наче бог, – м'яко сказала Охоцька, підходячи до столу, щоб прибрати тарілку від першої страви.

Я пробурмотів щось невиразне, не до розмов мені було. Я їв. Їли мої руки, бо це вони брали те, що було в тарілці, їло обличчя, бо саме туди доносилася страва, їли шия і груди, бо через них перепускався харч; живіт мій рівномірно похитувався, бо ковтав безперервно порційки, що припливали до нього згори; таким чином, їла вся горішня половина мого єства, і не диво, що в цей час я не міг нічого ні говорити, ні думати – ще ніколи не бувало, щоб хтось думав ногами чи задом.

– Я був би зовсім невдячний, – сказав я, умиротворено дивлячись на порожню, замащену соусом тарілку, – коли б відмовився від такої кухні, яку пропонуєте ви, Аделе Казимирівно. Але нам треба зважати й на умовності цього світу. Давайте вирішимо так: приноситимете їжу мені нагору, а коли це вам буде обтяжливе, то якийсь раз-другий, я можу спуститися й сам, щоб узяти страву.

– То зайве, – сказала Охоцька. – Раз я взялася столувати, то даватиму обід зі своїх рук.

Я мимоволі зирнув на вдову і побачив не очі, а масло. Від того мені трохи замлоїло під лопаткою, і я подумав, чи не зайшов у стосунках з нею надто далеко. В цей час я згадав і про її трьох дітей, від чого обличчя моє витяглося і зачерствіло.

– Коли на те пішло, можете посилати до мене з обідом когось із дітей, – сказав я і цього разу подбав, щоб не зустрічатися очима з Охоцькою…

Я не міг зневажити люб'язного запрошення Ленсаля, який після нашої проходки в дощовий вечір почав, всупереч моїм побоюванням, ставитися до мене зовсім прихильно: цю прихильність, скажу відверто, я не зовсім розумів. Здається, я був Ленсалю для чогось потрібний, отож зважив, що найліпший спосіб довідатись про це – піти на деяке з ним зближення. Сам Ленсаль уже був людиною «без історії», тобто ніяк не виходив із прийнятих людською мораллю норм – такі люди мене майже не цікавлять. Вони, як тіні, ковзають по життю і непомітно з нього зникають; в Ленсаля ж його житейське завдання ускладнюється ще й суспільною потребою перетворювати у ковзкі тіні своїх вихованців – призначення будь-якої виховної системи досягати якнайбільшої стандартизації людського типу.

Вечір, у який я вирішив навідати Ленсаля, був по-осінньому теплий, і мені в шинелі було паркувато. Я йшов, наскільки міг, повільно, в шлунку моєму погідно перетравлювалася їжа, виготовлена майстерними руками Охоцької, я думав, що мати під боком таку Охоцьку все-таки немале задоволення, звісно, при умові, що ці стосунки не перейдуть з економічних на еротичні, бо тоді виникли б додаткові ускладнення, та й жінка не задовольнилася б звичайною оплатою своїх трудів, а почала б посильно обмежувати мою волю, що в мої розрахунки поки не входило. Мене задовольняла га легка гра, що її я вів, вона мене ні до чого не зобов'язувала, а Охоцьку підбадьорювала й далі високо тримати свою марку кухарки.

– Гуляєте, Киріяку Автомоновичу, – почув я біля себе голос і здригнувся. На мене дивився, всміхаючись, сам директор гімназії, і я швидко застебнув ненароком розстебнутого гудзика на шинелі. – Я теж вийшов подихати свіжим повітрям. Не проведете мене?

– З великою приємністю, – сказав я, не відчуваючи при тому й найменшого бажання проводжати директора: хтось із учителів міг би мене побачити й запідозрити небезпідставно у фіскальстві.

– Відчувайте себе вільно, – тим-таки підозріло люб'язним голосом сказав директор. – А то йдете біля мене, як солдат.

Я й справді був ніби натягнута струна, і директорове зауваження стьобнуло мене.

– Виявляти пошану до начальства – це виявляти свою порядність, – проказав я.

– О, звісно, але не в приватному житті. Кожен з нас живе подвійним життям: зовнішнім та внутрішнім. Зовнішнє – це виконання громадського обов'язку, а поза тим ми всі однакові, не вважаєте?

– Коли буде на те ваша воля, – сказав я. – Не належу до настільки проникливих людей, щоб ці два поняття розрізняти… Окрім того, не відаю, чи маю на те право…

– Маєте, маєте, пане Сатановський. Скажіть, чому