Читати книгу - "Три листки за вікном"

Микола Платонович уже не дивився на нас, він підняв хлопця, поклав собі на плечі й пішов по цій порожній-непорожній вулиці. Після дощів стояла тоді суха й тепла погода, хоч жовтень наближався до кінця, листя вже майже поопадало, і випадок холери треба було б уважати за нетиповий, адже починається ця хвороба здебільшого не на зиму, а на кінець літа. Це, правда, міг бути лихий передвісник і на наступний рік.

Біляшівський був уже немолодий; здається, йому нелегко було нести хворого, він важко дихав, але намагався іти швидко. Я приклеїв до його тіні себе, незримого, бо побачити перебіг цієї історії конче хотів: Микола Платоновнч піддавав себе немалій небезпеці. Саме в той день від нього пішов останній слуга; побачивши, що хазяїн притягнув у дім хворого холерою, відразу ж непомітно зник. Біляшівський покликав його, але, не почувши відгуку, першу допомогу хворому подав самотужки. Потім побіг до свого приятеля-лікаря, того самого, що удавано лікував Третяка, і той засвідчив, що у хлопця таки холера. Він запропонував Миколі Платоновичу помістити хворого в лікарню для ізоляції, на що Біляшівський не згодився. Він сам розтирав його і поїв ліками, лікар навідувався щодня, і мені стало нудно бути постійно біля них. Я покинув той дім – почав побоюватися, що, холера, як хвороба по-особливому чіпка, може перекинутися і на мене безтілесного, що, здається, в медицині повністю не виключається. Цей випадок посіяв у місті жах, і всі компанії, що збиралися по домах, миттю розпалися – люди воліли відсиджуватись удома. Миколу Платоновича, коли він виходив за продуктами чи на прогулянку, оминали десятою дорогою, а крамарі, побачивши його здаля, зачиняли непомітно лавки, і часто Микола Платонович не міг до них достукатися. Отож випадало, що він жив тепер наче у великій повітряній капсулі, але, помітивши це, не відступився від доброчинності, а упросив лікаря привозити йому харчі…

Я оповів Охоцькій про розмову, яка відбулася в мене а директором гімназії, і вона залилася слізьми.

– Бідній у цьому світі – як прокаженій, – сказала вона, не помічаючи, що висловлюється мудро. – Ну чим, бога ради, я завинила?

Я хотів її заспокоїти, але саме в цей момент почув у коридорі підозрілий шерех.

– Говоріть до мене, говоріть, – прошепотів я і почав пробиратися вздовж стіни до дверей: був певний, що з того боку до замкової щілини вже приклеївся підглядач.

Охоцька була жінка не дурна і миттю збагнула, про що йдеться, вона перестала плакати і почала щось, як завжди, оповідати, а я стрілою метнувся до дверей і штовхнув їх з такою силою, що мав би достеменно пробити підглядачеві лоба. Він, однак, устиг відсахнутися і вискочив у розчинені парадні двері, я побачив тільки спину і формений картуз гімназійного вчителя, хоч розібрати, хто саме підглядав, не встиг.

– Бачили? – сказав я, повертаючись до Охоцької, але вона вже знову лила сльози, наче вимагала, щоб я все-таки її втішав. Але я був надто сердитий, через це тільки нервово пройшовся по кухні, а тоді розвернувся на закаблуках і сповістив Охоцькій, що мені приходити до неї у дім не годиться, адже ми з нею маємо ворога, який не залишить нас у спокої, що це загрожує мені втратою місця, чого я, незважаючи на співчуття до її бідності, дозволити собі не можу.

– То ви відмовляєтеся в мене столуватися? – спитала Охоцька, дивлячись на мене трохи дивним поглядом, від чого в мене незвідь-чому почали свербіти п'яти – у ту хвилину я залюбки ними б накивав. Але було в цій жінці щось і притягальне, і язик мій не повернувся підтвердити її побоювання, окрім того, я мав домовленість з директором приймати її обіди в себе вдома і сказав їй про те, змовчавши, правда, що маю таку домовленість, а видаючи це своє рішення, як ввияв власної волі і як великодушність. Після цього обличчя Охоцькоі прикрасив усміх, який я не міг назвати неприємним.

– Ах, боже мій! – сказала вона простувато. Не вмер Данило, то його болячка задавила.

– Тобто як? – спитав я, не зовсім розуміючи. На те Охоцька легковажно махнула рукою і втерла тією рукою з очей сльози – почала оповідати мені про Біляшівського та його відчайдушний учинок.

– Здається, той старий вижив з розуму, ви не гадаєте?

– О ні! – сказав я, сідаючи до столу, щоб докінчити своє трапезування, двері ми так і не зачинили. – Я вважаю, що він справжній християнин.

Охоцька спинилася, здивовано розтуливши рота й показуючи рядок білосніжних зубів, але я не мав охоти розумувати, був зайнятий справою куди важливішою; я їв. Коли ж я їм, обличчя моє стає поважне й заклопотане, я можу тоді тільки слухати, а не говорити, все моє єство з осолодою приймає в себе харч, тим більше, що Охоцька була чудова господиня і вміла готувати так до ладу, що навіть мертвий не відмовився б скуштувати її страв. Вона знала це й любила, щоб їй таке підтверджували, я ж хвалив її не словами, а ділом, тобто їв з превеликим натхненням, відчуваючи, як шлунок упоєно наливається поживними соками, а стравохід блаженно здригається, приймаючи в себе таку розкіш; рот мій наповнювався солодкою слиною, і це викликало такої сили апетит, що я змушений був збирати волю, аби їсти не поспішаючи – жодна їжа інакше не принесе справжньої користі.

За кілька хвилин, легко посвистуючи, зайшов у парадне учитель латинської мови Міхневич. Він зирнув у відчинені двері й обірвав свист, накладаючи на вуста іронічну всмішку.

– Ви дуже поспішаєте, пане Міхневичу? – гукнув я, все-таки наважуючись обірвати свій урочистий акт, зрештою, я вже черпав ложкою намальовані на дні тарілки квіти.

Міхневич спинився, і його обличчя стало насторожене, начебто це таки він підглядав за нами.

– Адель Казимирівна, – сказав я, прикладаючи ложку до краю тарілки так, що вона впиралася ручкою об скатерку, – розкрила мені таємницю, з якою я вважаю за потрібне поділитися з вами, як із третім пожильцем нашого дому. Кажуть, десь тут заховано скарб на шістдесят тисяч червінців. Пані Охоцька пропонує нам шукати той скарб кожному в своїй квартирі, а коли хто знайде, поділити його на три частини, тобто по двадцять тисяч червінців кожному. Як ви до цього ставитеся?

Міхневич стояв супроти нас, трохи змінивши свою усмішку. Замість іронічної вона стала недовірлива.

– Хочете розіграти мене, пане Сатановський?

– Анітрохи, Борисе Олександровичу. Я зі свого