Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

Імовірно, ця легенда підсумувала колективні спогади про катастрофічні паводки Тигру та Євфрату, пояснювані тоді лютістю богів на людство. Як уже йшлося, на цю легенду в різних варіантах можна натрапити у великих світових релігіях, а також у безлічі локальніших культурних та релігійних міфів.

Інші дослідники стверджують, що «Епос про Гільгамеша» — це мандрівний сюжет, що ґрунтується на справжньому й задокументованому потопі, який створив Чорне море. За кілька тисяч років до цього внаслідок геологічних та гідрологічних процесів виник потоп, що перевершив усі відомі досі. Його спричинило танення величезного льодовикового щита, який укривав території Канади та США. Через потепління наприкінці останнього льодовикового періоду щит почав танути — і колишня крига вилилася в Атлантичний океан. Унаслідок цього рівень води так піднявся, що через Гібралтар у Середземне море вода линула стрімким спадом. Завдяки цьому Середземне море проломилося через скелястий перешийок, утворивши протоку Босфор і затопивши те, що нині становить дно Чорного моря. Учені вирахували, що тоді через протоку впродовж трьохсот днів пройшло 200 Ніагарських водоспадів. Така катастрофа мала б здатися місцевим — які нічогісінько не знали про гідрологію, Атлантичний океан чи льодовики в Америці — кінцем світу та покаранням могутніх богів. Ніхто не може точно сказати, чи саме на цій події ґрунтуються релігійні міфи про Великий потоп, але таку теорію не можна відкидати.

Поширення та позиція міфів про потоп свідчать, що перші цивілізації розвивалися на річкових рівнинах тоді, коли людина не могла контролювати природу — передумову існування суспільства. Цей суперечливий парадокс залежності був тавром цивілізацій. Він і визначив їхнє майбутнє. Священні тексти трьох великих монотеїстичних релігій розповідають, як Яхве, Бог і Аллах використовували воду, яку лиш вони контролювали на небі, щоб карати неслухняне, грішне людство. Це була така собі «найвища міра покарання», адже віряни жили у світі, де вода була чіткою та безпосередньою межею між життям та смертю. Такі прадавні релігійні легенди сьогодні знову стають актуальними, коли говоримо про страх сучасності щодо підняття рівня моря і про чимраз більш неконтрольовану природу, яка приносить паводки та потопи.

Так епос, що налічує 4000 років, викопаний із піску в Іраку лише кілька поколінь тому, може постійно нагадувати про значення перспективи: світова історія має бути справді світовою, якщо хоче знайти відповіді на великі питання історії людства та сучасності.

ЧАСТИНА ІІ. Ера Азії

«Вивчай минуле, якщо хочеш визначити майбутнє».

Конфуцій (прибл. 500 р. до н. е.)

На початку XVI століття Китай під правлінням династії Мін став найрозвиненішою країною світу. Династія Мін керувала Серединним царством майже 300 років — від 1368-го до 1644-го. Назва «Сяйниста династія», як із китайської можна перекласти слово «Мін», свідчить про те, як вони себе уявляли й чого досягли[85]. Ця назва — перебільшення й прикрашання, але вона має більший стосунок до дійсності, ніж європейська тогочасна «Священна Римська імперія», яка, за словами Вольтера, не була ані священна, ані римська, ані імперія. Китай мав найбільшу у світі економіку й був провідною державою майже в усіх технологічних сферах. У 1500 році Китай населяли 60—100 мільйонів осіб — проти приблизно двох мільйонів в Англії[86]. Династія Мін забезпечила собі вічне визнання, звівши суттєві частини Великого китайського муру, що мав боронити Китай від «варварів із півночі». Стіна була завдовжки 8000 кілометрів, або на 500 кілометрів довшою, ніж відстань від Парижа до Москви.

За наказом імператорів, у Пекіні, куди вони перенесли столицю, збудували Заборонене місто. Це палацовий комплекс у центрі Пекіна, неподалік головної площі Тяньаньмень, що займає 720 000 метрів квадратних і складається з майже 1000 будівель із понад 8000 кімнатами. Тут від 1406 до 1420 року працювали 1000 митців та один мільйон робітників. Усе в Європі блякне на тлі Забороненого міста, куди мали доступ лише імператор, його родина та придворні. Однак найбільший проєкт династії — це канал, що з’єднує Пекін із Ханчжоу. Великий китайський канал — найзахопливіший інфраструктурний проєкт в історії світу. Канал завдовжки 1800 кілометрів простягався від річки Янцзи на півдні й до Пекіна на півночі[87]. Тож 500 років тому китайці викопали та залили водою канал, довжина якого майже відповідає відстані між Римом і Копенгагеном, а ширина в найвужчому місці — 40 м[88]. Канал пов’язував північний Китай із його південними провінціями й допоміг створити те, що, на думку багатьох, стало першою у світі ринковою економікою. Річ у тім, що завдяки каналу династія отримувала більше податків; також можна було надсилати достатньо їжі з родючого півдня на суху північ, куди імператор переніс столицю (слово «Пекін» означає «північна столиця») і де були зібрані всі солдати, що мали захищати країну від постійної загрози нападу «кочівників» зі степів. Китайці воліли за всяку ціну уникнути повторного монгольського панування, зокрема тому, що попередницю династії Мін — династію Юань — 1279 року заснував онук Чингісхана — Хубілай.

На іншому кінці Шовкового шляху — найважливішого в той час торговельного шляху між Азією та Європою — лежав Константинополь, столиця Османської імперії. Наприкінці XV століття Османська імперія була найбільша та найпотужніша. Вона проіснувала з кінця ХІІІ століття до 1920-х, і її варто вважати за одну з найвдаліших імперій у тривалій історії імперій. Вона панувала над Близьким Сходом і значною частиною Східної Європи впродовж приблизно чотирьохсот років, зостаючись імперією впродовж майже семисот років.

Османська імперія швидко просувалася Європою, і незабаром султани могли вважати великі частини Середземного моря за мусульманське озеро. Ця імперія охоплювала більшість території Балкан — сучасні Угорщину, Грецію, Сербію та Болгарію. Єгипет завоювали 1517 року, і формальний очільник усього ісламського світу тепер переїхав у Константинополь — легендарну християнську столицю Східної Римської імперії, Візантії, яку османи завоювали п’ятдесятьма роками раніше. Підім’явши під себе Єгипет, халіфат і Константинополь отримали доступ до виробництва їжі в долині Нілу, що доти мала обмежене значення для цієї частини світу після того, як араби відвоювали у Візантії Єгипет 642 року. Крім цього, османи контролювали Палестину й ті регіони, до яких сьогодні належать постосманські державні утворення, — територію Сирії, Іраку, Йорданії, південну частину Аравійського півострова, включно зі священними містами ісламу Меккою та Медіною. Один із правителів, Сулейман I Величний, або Сулейман Пишний, султан Османської імперії між 1520 і 1566 роками, мав, напевне, одну з найкращих візитівок в історії світу. У короткій версії його титул звучав так:

«Султан османів, посланник Аллаха на землі, Пан над усіма панами в цьому світі, Володар людських ший[89], Король вірних і невірних, Король над усіма королями, Імператор Сходу й Імператор Заходу, Принц і Пан найвдалішого сузір’я, Гарант перемоги, Захисник усіх людей у світі