Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

Офіційно імперія мала назву «Блискуча Османська Держава». Пригадуємо, що «Мін» — це «Сяйниста династія» китайською. Тож Константинополь і Пекін були свідомі своєї позиції і, певна річ, зовсім не соромилися влади та слави, яку вона їм давала.

Подорож світом наприкінці XV століття привела б до висновку, що суттєва частина Європи — безнадійне видовище. Континент був роздроблений, тут точилися війни між королями та королівськими родинами, а європейські еліти імпортували з Азії та Османської імперії товари розкоші. «Новий світ» ще не відкрили, а Париж і Лондон були столицями країн, що втомилися захищатися й створювати певну форму держави. Годі було думати, що Європа загалом, а надто Англія, домінуватиме у світі за якихось кілька століть — це визнали б за чистісінькі бздури. Тому європейська перспектива, що обмежує арену історії до Європи, не годиться для аналізу тогочасних подій і владних відносин у світі[91].

Історія династії Мін та Османської імперії тривалий час захоплювала увесь світ, а через рухи і зміни в сучасній історії ця історія знову стала актуальною. Китай незабаром стане найбільшою економікою світу й досі дивує світ вкрай амбіційними інфраструктурними проєктами, як-от «Один пояс, один шлях». Туреччина, як старий центр Османської імперії, за прогнозами, увійде до дванадцяти найбільших економік 2050 року й нині працює в багатьох сферах, щоб відновити втрачений після розпаду Османської імперії вплив. Крім цього, політичне лідерство Китаю та Туреччини тепер цілеспрямовано повертає в сучасну політику династію Мін та Османську імперію відповідно, до того ж у неочікуваний і промовистий спосіб.

Ставлення сучасності до історії парадоксальне та комплексне. Це постійно виявляється по-новому й має значення для того, як використовують і сприймають минуле. З одного боку, династія Мін та Османська імперія — «чужий край», політичну культуру й погляди яких годі зрозуміти так, як їх розуміли люди в той час. Із другого боку, та сама історія в останні роки стала вкрай актуальною сучасністю, навіть у стислій формі політичних гасел.

Чіткими геостратегічними ініціативами державні діячі Китаю та Туреччини відновили актуальність Мін та османів. Сучасні áктори шукають підтримки в окутаному міфами минулому, щоб посилити свою позицію в майбутньому. Те, як ці історії зараз розповідають і як їм надають актуальності, формуватиме світ. Подвійна функція мандрівок у часі ілюструє всю складність предмета історії. Завдання істориків полягає в тому, щоб відтворити й побачити минуле закінченим, мертвим і позбавленим сенсу, рятуючи його в такий спосіб від наруги пізніших сучасників. Водночас учений також має проаналізувати, як минуле й досі живе та все-таки співіснує з сучасністю, стаючи орієнтиром для політичних дій сьогодні й у майбутньому.

Є чимало китайських династій, які в минулому мали велике історичне значення. Ми говоримо про країну, яка вже за династії Сун до ХІІІ століття так розвинула економіку, що активно торгувала не лише внутрішньо, а й із чи не всією Азією. Цій країні ми завдячуємо такими революційними технологічними інноваціями, як компас, порох і друкарський верстат, водяне колесо, будування каналів зі шлюзами й доменні пічки для плавлення заліза, — і це лише дещиця. Але, як я вже зауважував і до чого ще повертатимуся, «Сяйниста династія» відрізнялася, зокрема, тому, що це була китайська династія, яка замінила чужоземну, монгольську, і після якої імператорський трон знову зайняли іноземці — із Маньчжурії.

Комуністична партія Китаю дістала династію Мін та її конфуціанську ідеологію з глибокої скрині історії. Конфуцій став, так би мовити, особистим пропагандистом товариша Сі. І це радикальна зміна: лише кілька десятиліть тому партійне керівництво Китаю вважало, що потрібно боротися із впливом конфуціанства на китайську політику і його місце на «звалищі історії».

Майже десятирічна Культурна революція засновника Китайської народної республіки й лідера компартії Мао Цзедуна, що почалася в 1960-х, поклала ідеологічний кінець впливу конфуціанства[92]. Її мета полягала в тому, щоб викорінити консервативний штиб мислення, що прагнув стабільності, а не справедливості та революції. Мао нібито сказав небожеві, що того дня, коли компартія повернеться до Конфуція, вона перестане бути компартією. Тому Культурна революція як частина боротьби Мао за владу в партії — зокрема, проти Ден Сяопіна — підкреслювала право на повстання й закликала не слухати мудреця. Партійним бюрократам довелося відмовитись від конфуціанської чиновницької традиції — буржуазної ідеології, говорячи мовою Мао — і заробити «мозолі на руках», себто перевчитися. Усе суперечило конфуціанській традиції, яка радше наголошувала, що принци — це принци, королі — це королі, правителі — це правителі, батьки — це батьки, а сини — це сини. Ця традиція не сповідувала «рух проти течії», проти влади, що було гаслом Культурної революції, її ідеалом було радше знати своє місце: знати, хто встановив порядок, і не намагатися скинути природне.

Так, промова Сі Цзіньпіна на 2565-му ювілеї з дня народження Конфуція — це політична дія, насичена символізмом[93]. Партійне керівництво чітко продемонструвало, як далеко Китай відійшов від ідеалів маоїзму та ідей про класову боротьбу й перманентну революцію. Поряд із місцем народження Конфуція Сі Цзіньпін оголосив, що компартія — вірний спадкоємець і захисник величної та традиційної китайської культури.

В останні десятиліття, коли самого марксизму-ленінізму бракує для розбудови держави, лідери Китаю пильно вишукували альтернативні способи утвердити та обґрунтувати свою роль. «Сяйниста династія» була китайською династією, що досягла успіху в багатьох сферах, тож її можна було використовувати, щоб просувати націоналізм, який партія могла контролювати. Конфуціанство може заохочувати до послуху й спільних дій на користь інтересів держави та Китаю. Боротьба Сі проти корупції в суспільстві також потребує більше легітимності, адже кампанія наразилася на спротив. Філософія Конфуція, у якій йдеться про те, як має поводитися держава та високопосадовці, щоб досягти спільного блага, може стати неабиякою підтримкою й опорою. Як і відомі історії про безжальну кампанію імператорів династії Мін проти корупції наприкінці ХIV і в XV столітті.

Китайське партійне керівництво також постійно згадує видовищні морські мирні експедиції династії Мін до узбережжя Східної Африки в XV столітті, щоб надихнути суспільство й показати, яким воліє бути новий Китай. Я повернуся до цих експедицій згодом, а наразі лише зазначу, що з технологічного й організаційного погляду вони абсолютно перевершували майбутні морські походи Колумба та Васку да Ґами. На внутрішньополітичному рівні розповіді про ці експедиції закликають китайців іти у світ як представників китайської цивілізації й завойовувати повагу[94]. На зовнішньополітичному рівні вони підкреслюють мирні наміри Китаю. Таке використання минулого династії Мін стало актуальною проблемою політики, адже Китай незабаром відвоює ту чільну позицію, що мав у XVI столітті.

Отже, сучасне значення династії Мін — це приклад того, що минуле не лише співіснує із сучасністю, а й загрожує їй. Подібно президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган дістає ісламо-османську імперію з музеїв, покликаючись на неї як на попередницю і взірець того, якою хоче стати сучасна Туреччина.

Двадцять дев’ятого травня 2011 року президент Ердоган