Читати книгу - "Постукай в мої двері , Marta Nahanda "

Одеса — це прекрасне місто, в якому ми будемо веселитися цього тижня. Хіба я могла подумати тиждень назад, що завтра скупаюсь у морі. Ні. Це буде неймовірний вікенд. 
Я і мій чоловік, сестра з гонщиком. Вероніка, Марта, Софія, Оксана, Вікторія, Олег, Артем, Андрієвський, Михайло Мудрик, Антон, Денис.
— Я не розумію, чому я з Мудриком? — сказала Ніка коли ми брали ключі на рецепції готел.
— здається хтось влип. — я знала,що це погана ідея,  але Микола зробив по своєму, як завжди. 
— Якого чорта? Хто робив бронь? — якщо Вероніка його не вб'є, то це зробить Марта або вона об'єднаються. 
— попробуй, мене здати їм. І згадай, що ти спиш в одному номері зі мною, — прошепотів він мені. Своїм тихим бархатним голосом і здається, від цього тону я забула про все на світі. 
— вибачте, можна поміняти місцями людей? — запитала Марта у дівчини, що стояла по той бік стійки.
— на жаль, ні. — відповіла та.
— А якщо я вам заплачу? — вона не здасться просто так.
— ніякої корупції. — втрутився Микола. 
— я не буду в одному номері з ним. Шапаренко, це твоїх рук справа? — так, Марат, його. 
— ні, ви що. — але бреше, але бреше. Навіть не почервонів.
— Коля, що ти зробив? Я спати тепер боюся. Раптом вона вночі почне мене душити. — сказав Алекс.
— правда, Шапаренко, це ж ти робив? — А це Мікайло. 
— це він зробив це? Я в одному номері з Антоном. Що ще гірше може бути. — Денис був б радий,  якби він був у одному номері з Оксаною. 
— тобі повезло. Я з Вікторією і Олегом. Та храпить, той пердить. — сказала Оксана. 
— давайте, заселяйтеся. Як є, так є. Не будемо порушувати спокій адміністрації готелю. — якщо не закрити той базар, що вони влаштували ми будемо спати тут на диванчиках.
— ну, давай Мудрик, бери валізи.— наказала Ніка Мікайлу.
— А може, ти свій рюкзак понесеш? 
— Ну добре, побуду я трохи доброю. —  трохи.  
— ти дуже добра. — сказав Мікайло. 
— а номери вільні є? — а Марта ніяк не вгомониться 
— ні, тільки
— тільки що?
— всі зимові вільні, а звідти до басейну йти 670 метрів. А до пляжу 1 кілометр.  Не думаю, що вам підійде цей варіант. 
— ходімо і дай свою валізу. — запропонував Марті Алекс. 
— я сама понесу, я не довіряю тобі. 
— як прекрасно. — здається, Алекс тільки зрадів.
Ми з Миколою вже зайшли в номер. Розклали речі. І мені, щось стало лячно. Звісно, хлопці хороші і не почнуть їх ґвалтувати. Але якщо думати логічно, то скоріше будуть ґвалтувати дівчата. Може ми зробили помилку, звести їх. Адже два роки назад всі розійшлися. 
Номер був просторий. Балкон з видом на море. На якому був скляний столик і два стільця. Було одне велике біле ліжко, біля якого стояли дві білі тумбочки. Обожнюю білий колір, але фіолетовий назавжди в моєму серці. А ванна в цьому номері розкішна. Якби я не любила, чорне море, то весь тиждень провела б тут у ванній. Цей номер був розділений. Була вітальня в якій був невеликий стіл з кріслами і телевізор, спальня, ванна та балкон. Лишилося питання, де буде спати Колясик. Бо ліжко я займу. У вітальні немає дивану чи м'яких крісел. Можливо в цій шикарній ванні.
— скажи це, — не зрозуміла, що саме я маю сказати?
— що? 
— в тебе на лобі написано, що ти хочеш мене відправити спати цілий тиждень у ванній або на підлозі.
— скажу чесно, що варіант, що ти спиш на підлозі не був в моїй голові.
— тоді у ванній. Чудово. Ти неймовірна дружина. 
— не думай, що я такий варвар. Ми декілька разів спали разом, тому якщо поставити перешкоду з подушок можна спати двом.
— хочу тобі нагадати, що ця перешкода завжди опиняється на підлозі. Тому, немає сенсу її ставити.
Він говорив розумні речі. Звісно, так і є. Але я вагалась. Тому я поставила перешкоду. Ну а що.
— ти собі не зраджуєш. — звісно. Але в мою голову прийшли думки, як там решта. Надіюсь вони ще не вбили одне одного. 
— я дуже сильно хвилююсь. 
— над чим? — запитав Микола. 
— боюся, щоб вони не повбивали одне одного.
— все буде добре, я певен вони поладнали. — я щось у цьому не впевнена. 

ВЕРОНІКА. 

— Ти спиш на підлозі, або на дивані. — сказала я Михайлу.
— я хочу на ліжку. — забагато хочеш Михайло Мудрик. 
— на ліжку сплю я. Якщо вночі прилізеш синяк поставлю і всі журналісти в Англії в тебе про це будуть питати. А я знаю це. І навіть можу сама це зробити.
— ти шантажистка. 
— нічого такого немає. 

МАРТА 

— або ти спиш там на дивані або ця сумка полетить тобі в голову. 
— ти хочеш, мене вбити своєю крихітною сумкою. — та він з мене знущається. 
— не обіжай, Saint Laurent, Андрієвський
— я б погодився і не треба мене бити.
— серйозно? І ти морочив мені голову?
— мені подобається, як ти злишся, — цього разу полетіла його сумка Under Armour. Придурок. Андрієвський. Ненавиджу. 

ОКСАНА 

— ОЛЕГ, ми спимо на ліжку. — попередила я Олега одразу.
— але ж я хочу,  там спати. — і кого це хвилює? 
— будь джентльменом. —сказала Віка.
— а ви леді, — тут я кинула в нього подушкою. Погано, чому не вазою? 

МАРУСЯ 

— не переживай. Завтра дізнаєшся. Як все пройшло. — заспокоював мене Микола. 
— надобраніч. 
— надобраніч, квіточко.
— не називай, мене так.
— і я тебе теж кохаю.
— Шапаренко!
— жити без тебе не можу. — я зараз в нього кину подушку. Або вазу.
— Заткнись.
— ти мій всесвіт.
— що за прояв любові?
— ти ж моя дружина, — фіктивна.
— невеличке нагадування: «Фіктивна дружина, яка спочатку була нареченою».
Він нічого не відповів, здається, що заснув, або ні. Хоче ігнорувати мене окей. 
Ранок. Моя рутина мене чекає. Але спочатку потрібно було вибратися з обіймів мого чоловіка фіктивного. Моя нога була на його животі, цікаво сьогодні вночі, я копала його і наскільки сильно. 
Нарешті вивільнилася. Зробила рутинні процедури. І вийшла з ванної кімнати.
— нарешті, а я то думав, що ти з ванної кімнати не вийдеш, як мінімум рік. — зустрів мене біля ванної Микола. 
— я не була настільки довго у ванній. 
— я знаю, коли ти пішла.
— як?
— я відчув холод і зрозумів це.
— бідний змерз, напевно.
— ти готова? — запитав мене Микола. Звісно. Я завжди готова їсти.
— я завжди готова їсти, знаючи, що після сніданку ми підемо купі, купі.
— ваш лексикон, такий різноманітний, пані Шапаренко.
— ну що ви, пане Шапаренко, краще ходімо, я голодна дуже сильно.
— голодна жінка біда в сім'ї. 

***
— як ви виживші? — це питання було до Міші, Андрієвського, Олега і Антона. 
— спроби вбивства не було. — Міші повезло. 
— була спроба, але я живий.— а ось Алексу не дуже.
— я думав, що не доживу до ранку.
— ну то Олег, в тебе ще шість днів.
— чорт.
Ось і настав цей момент, якого я чекала ще з приїзду в Одесу. Ми ідемо на пляж.. емоції зашкалюють.  В мене з'явився план втопити Шапаренка. Ми пішли на пляж, розмістили свої особисті речі по лежаках і зайшли в море.
— пропоную втопити Міська. — запропонувала Нікусик.
— і Колясика. — приєдналася до неї я.
—  не називай, мене так. — буркнув Микола. 
— окей, шпага. 
— шпага? — здивовано глянув на мене Микола 
— ага.
— зараз буде розплата, — я обернулась до Ніки з Мішою. 
— яка ще розплата? 
— за те, що хотіла вбити мене вночі,— Міхайло взяв Вероніку на руки, як мішок з картоплею і поніс в море, а потім її кинув.
— Ідіот, допоможи, я плавати не вмію.
— Чорт. — і Михайло стрибнув за Веронікою в море. 
— План пішов під воду. 
— дивись, би твої плани не пішли під воду. —сказала я. 
— зараз ти теж будеш у воді.
— Не смій, — я почала втікати від нього бігаючи по всьому пляжі.
— я тебе дожену. — І він догнав. Схопив мене за зап'ястя і притягнув до себе, так що наші лоби вдарилися один об одного. Єдине, що я сказала це «ой». Він дивиться на мої губи, я це бачу і він зараз мене поцілує. Тільки не це. 
— Маруся в море, — фуххх, врятувала мене Оксана.
— іду. 
— Якого фіга, Оксаню? — незадоволений Микола сказав до Оксани.
— що? 
— та вже нічого.
— ти просто супер. — радісно вигукнула я Оксані.
— що я зробила? 
— ти врятувала мене від поцілунку з ним.
— та бляха. Якби не я була б Маруся-пилосос? 
— Оксана. 
— Маруся ходи сюди. —покликала мене Ніка. 
Мені так тут подобається, що просто я не можу описати це. І тому я згадала молодість, якби не дивно це звучало і почала співати пісню.
— А я на морі
А я на морі, дивлюсь в стелю і світильник
В моїх думках, я на Мальдівах
Жеру кокоси
На пальмі вишні повиростали
Дикі качки, що пожирали
Мене закрили на колгоспі 
Бо я роботу 
Не доробила
Всю бульбу не зазбирала
Моркву не посадила
Ті дибіли пішли в парашу
Мене закрили в конєчій стайні
Там штиняло, як Оксани в хаті
Бо коні понасирали.
— твоя фантазія мене вражає. — сказав Микола після того, як я закінчила співати.
— це моя перша пісня. 
— цікаво, чому ти її не заспівала тоді на площі. 
— мені, здається що пісня «Танцювати» була прекрасною. 
— Особливо у твоєму виконанні. 
— ей, досить ніжностей. Вночі насититеся одне одним. — перервала нашу милу бесіду Вероніка. 
— я взагалі-то, 
— Всі знають, що ти в нього закохана, — я її вб'ю. Я вб'ю свою сестру. Дмитро буде вдівцем.
— ти в мене закохана? — звісно ні. 
— дійсно, Шапаренко. Я  — твоя дружина. 
— Фіктивна.
— але хто знає. Хіба не ти вчора говорив, що я твій всесвіт, що ти кохаєш мене. 
— Це так, квіточко.
— У вас все по-справжньому? — запитав Міша. 
— ні. Все було, як було до цього. Тобто,  гра все гра. Брехня. 
— Зрозуміло.
— Андрієвський, ти зараз мене втопиш. — почулися крики Марти з пляжу.
— Людям стане легше жити. — я не стрималась і розсміялась.
— В цих своя романтика, — сказала Ніка. І Алекс її почув.
— Вероніка!
— Я тобі не довіряю, пусти мене, говорила Марта Алексу.
— що означає «я тобі не довіряю»?
— те, означає,  що я тобі не довіряю!
Потім ми пішли грати футбол, як це дивно не звучало. Ми розділилися на дві команди дівчата VS хлопці.
— ми виграємо. — заявив самовпевнено Микола. 
— Не будь таким впевненим, Шапаренко.  
— я завжди у всьому впевнений. В нас команда всі футболісти. — звісно. 
— а в нас команда дівчат, які з дитинства грають у футбол. Навіть більше ніж ви. 
— не спорте, наш суддя вирішить хто переміг. — промовила Ніка. 
— переможуть сильніші. — сказав суддя Олег.
— І це ми. — сказала Ліля.
— Ні ми. — сказав Дмитро, чим отримав суворий погляд Лілі.
Перший гол забили не ми. Його забив Шапаренко. Наступний гол забила я. Але якими зусиллями. М'яч попав Колясику в голову, а від голови полетів у ворота. Боже скільки радості було у нас і недовольних. Другий гол забила Марта.
— та, як так. — буркнув Микола. 
— скажу чесно, вони краще грають ніж Дніпро-1. — можливо доля правди у словах Алекса є.
— такими темпами ми програємо. — сказав Мікайло.
— це буде фіаско. — сказав Артем. 
— давайте розпасовуємся і гол. — прозвучало дуже самовпевнено від Антона.
— не так легко. В нас на воротах справжній Бущан, — промовила Ніка.
— цей ваш Бущан пропустив один гол. — дорікнув Дмитро. 
— А ти що? Пропустив два гола. — пішла в атаку на Дмитра Ліля. 
Наступний гол забили нам.  І його забив Мудрик.  Далі в атаку пішла Вероніка і вона забила.  І далі в нас сил не було грати, бо більшість хотіли їсти.  
Наступний день у нас був дівчачий. Ми його провели у спа. Потім пішли на масаж. Якщо коротко,  то це був справжній релакс.  Звісно,  ми ще поплавали у басейні. На пляж ми  не йшли.  На четвертий день, ми були всі разом на пляжі. Вероніка майже втопила  Міська. А коли поверталися то в Холлі готелю, нас зупинив Адміністратор.
— добрий вечір
— добрий, ви хочете мене порадувати, що з'явилися вільні номери, — Марта не втрачає надії. 
— що так вже, я тобі надоїв? — запитав Алекс, але Марта не відповіла бо заговорив адміністратор.
— на жаль, ні. Завтра останній день літа і наш готель влаштовує побачення.  Тобто з ким ви живете в одному номері, і з тим у вас побачення.
— Серйозно? — запитала Ніка не дуже то і радісно.
— так, до зустрічі завтра у ресторані готелю. — Мені ця ідея сподобалась. Я буду з Шапаренком. Ліля з Дмитром, Ніка з Мішою, Софія з Артемом, Марта з Андрієвським, Денис з Антоном, Оксана з Вікторією і Олегом. Боже цікаво, аж побачити ці побачення. Я навіть вже обрала собі образ який одягну. Це буде неймовірне червоне плаття до яких ідеально підійдуть мої червоні босоніжки, які я нещодавно купила. І підвіска з браслетом від відомого бренду Saint Laurent 
Ось вечір я одягнена залишилися тільки зачіска і макіяж і взутись і можна виходити з ванної. Коли я це все зробила постояла п'ять хвилин у дзеркалі помилувались собою, сфотографувалася та вийшла з ванної кімнати. І побачила його у цьому костюмі. Боже, він прекрасний. Як добре, що я вийшла за нього заміж, і байдуже, що фіктивно я з ним вже не розведусь. Шапаренко, який побачив мене то стояв хвилин п'ять не рухаючись. І нарешті він згадав слова і почав говорити
— ти неймовірно прекрасна, Марусю.
— дякую за подвійний комплімент, скажу чесно я вже передумала з тобою розлучатися, бо бачити який ти красивий в цих костюмах хочеться частіше. 
— а зняти його з мене не хочеться? — можливо. 
— ти збоченець! — мені терміново потрібні нові фото, О
— Що ?
— сфотографуєш тут мене на терасі, я хочу викласти нові фотографії в інстаграм. 
— ходімо, будеш позувати, — ми вийшли на терасу і я вдихнула це морське повітря на повні груди, — чому стоїш давай позуй, пані Шапаренко, — була невелика проблема я не придумала пози, а зізнатися у цьому Колі я не хотіла, — тільки не кажи, що ти не придумала пози. — як? 
— ти, що читаєш мої думки?
— ти зараз серйозно? — здивовано глянув на мене Микола. 
— так. Але я хочу фотографії, — мало не заплакала я.
— не ний, в тебе чоловік футболіст, я зараз щось придумаю. 

Пофотографувавшись, Микола простягнув мені свою долоню і не вагаючись простягнула йому свою і ми такими спустилися в ресторан. Нас зустрів адміністратор.
— це неймовірна пара Шапаренко, ви дуже красиві обидвоє. Скажу чесно, я ще не бачив такої красивої пари, — фіктивної пари він забув додати до свого речення. 
— дякуємо, за комплімент, але ми підемо краще. — сказав Микола. 
— звісно, звісно, смачного вам.
— Дуже дякуємо, — ми пішли сіли за свій столик замовили вечерю і стали чекати її.
— а це прекрасна пара з номеру 457 Денис і Антон
— Що ж останній день літа, — сказала я надпивши вина з бокалу.
— саме так. — кивнув головою Микола. 
— і останній день нашого договору, — поставила бокал я на стіл.
— швидко час пройшов, чи не так, — промовив Микола.
— не віриться, що це вже кінець. — ці три місяці пройшли дуже швидко. Я не встигла оглянутися,  а вже останній день літа. 
— Так. Це кінець фіктивних хлопця і дівчини, але ти досі є і будеш деякий час моєю фіктивною дружиною.
— саме так. 
— давай, вип'ємо за нас. — Микола підняв свій бокал, я зробила те саме.
— за нас, — ми стукнулися бокалами. Та з'явилася наступна пара. Марта та Алекс. 
— ми ніяка не парочка, зрозуміли? — щось там толкувала Марта адміністраторові.
Алекс: краще мовчіть, а то отримаєте, цією папкою по голові. — сказав Алекс.
— сьогодні дуже романтично, — сказав Микола, а я взяла і розреготалася. — вибач
— нічого страшного у нас ще є дві пари які не прийшли. — цікаво, що від решти очікувати. 
— ой, точняк, але три. Бо є ще Ліля і Дмитро.
— Раді вас вітати шановні Вероніка та Михайло, привітав адміністратор Ніку і Мішу. Вероніка була чимось розлючена.
— а я не рада вас бачити. — буркнула Ніка.
— в неї просто червоні дні, — амінь, тобі Мудрик.  
— готуй труну Михайло Мудрик
— це гірше ніж ті, що були попередні, — зробив висновок Микола. 
— погоджуюсь.
— раді вашій присутності сім'я Булатові. — після Вероніки з Мартою вони дійсно раді Лілі та Дмитру.
— здається всі, — сказав Микола. 
— О, ні, Колясику, ще свята трійця-парочка не прибула. Щось вони довго.
— ти не сядеш біля вікна. — буркотіла Оксана по дорозі до Вікторії.
— правильно, — сказав Олег. 
— бачиш Олег мене підтримує, що я сяду там.
— взагалі то там сяду я. Так що ви двоє у програші. Привіт, Боббі. — привітався Олег до адміністратора, — Допобачення, Боббі.
— допобачення Олег. Радий вас вітати,  леді.
— можете вигнати Олега? — попросила Оксана 
— на жаль ні. — сказав Боббі-адміністратор.  І я повернулась до Шапаренка.
— ось тепер всі. — сказав Микола. 
— так. Раз ми тут то доки буде тривати наш шлюб? — я вирішила не тягнути. Не купатися у своїх думках. Та не накручувати себе,  а запитати прямо.
— як тільки мені подзвонить адвокат, щоб я приїхав на підписання документів про його отримання. І через два тижні подамо на розлучення і все буде дуже тихо, щоб про це ніхто не знав.
— так само тихо як і наше одруження? — запитала я незважаючи,  як сильно б'ється моє серце. 
— саме так. — кивнув головою Микола. 
Чомусь слово «розлучення» мене засмутило. Все буде так, як і було Шапаренка. Але буде дещо. Я закохана в нього і думки, що ми не побачимось ніколи мене вбивають. Але це не взаємна любов, він закоханий в іншу. Про яку говорить з гордістю.
— з тобою все гаразд? — раптово запитав Микола. 
— так, чому питаєш?
— ти вся бліда і таке враження, що зараз заплачеш..
— ні, правда все добре. Тобі здалося.