Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

встати навіть із могили. Горло боліло так, наче вона наковталася розпечених цвяхів. У голові гуло, але мухи вже не маячіли перед очима, а думки вже не були п’яним буркотінням. Думки були чіткі. Точніше, думка була одна. Вона стугоніла у скронях, завдаючи значно більшого болю, ніж рана, і складалася тільки з двох слів: «Урятуй дитину».

Вона колись читала, а може, бачила по телевізору… Радше, напевно, бачила — Христина рідко читала… Вона бачила, як самка пташки вівсянки відводить від свого гнізда лисицю. На відміну від самців, самки вівсянок сіренькі, непоказні і скидаються на горобців. Їхнє пір’я не переливається на сонці яскраво-лимонним і золотим. Про самку вівсянки ніхто не скаже: «Погляньте, яка пташечка!». Таку навіть у кота навряд чи відбиратимуть. «Це природа, донечко, нічого не вдієш», — ось що кажуть, коли хтось жере некрасиву самку вівсянки… А в тому сюжеті по телеку непоказна пташка каменем впала у траву перед самісіньким лисячим носом, щоб та помітила її й захотіла зжерти. Ба більше: вона прикинулася кривулею. Її мозок навряд чи більший за квасолину, та вона знала, що хижакам подобаються слабкі. І попри те, що більшу частину схованої під черепком квасолини заповнював інстинкт самозбереження, вона мала й дещо набагато дужче. Те, що примусило непринадну пташку ризикувати собою. І Христина подумала, що тепер вона — пташка вівсянка. Адже якщо в тої вистачило розуму й відваги відвести хижака якнайдалі від пташенят, то вистачить і в неї.

Через зламаний каблук її хода і справді була кособока і стрибуча, як у пташки, яка вдає, наче не може злетіти. Вона вийшла із поліетиленової ширми і подивилася туди, де зачаївся в мороці каменярень Звір. Тут його нікому спинити. Крім непоказної кульгавої вівсянки.

— Я розкажу, хто ти! — гукнула вона в темряву коридору, що ішов униз, і попрямувала до виходу. — Сьогодні всі дізнаються, хто ти насправді!

Він мусить почути. Має зрозуміти, що в неї вистачить сили.

— Я розкажу всім! — прокричала вона, і звук відлунював у горлі бритвовим болем.

Христина відчувала, що скоро голос її зрадить. Скоро замість крику буде лише болісний шепіт. Труба! Їй потрібна труба. І Христина пришвидшила крок.

Звір зупинився, нишпорячи ліхтариком по стінах. Темна печериста порода, здавалося, вбирає в себе саме світло — промінь залишав на ній блідий, ледь помітний полиск. «Це здається, — сказав він сам собі. — Просто тут дуже темно і стіни чорні… Зараз очі звикнуть». Він завмер, сподіваючись почути кроки чи, можливо, дихання. Тиша. Недоумкувата чи ні, а в неї вистачило кебети зачаїтися. Звір навіть перестав дихати… Але єдиний звук долинав із‑за спини: верескливим і переривчастим голосом недобита дівка волала, що всім розповість… «Дожену потім», — вирішив Звір, хоча не був певен, що зможе впіймати обох. Дівка мусила здохнути! Навіть якщо ніж не зачепив артерії, вона не мала стрибати по катакомбах і лементувати! І якщо припустити, що вона доплигає до людей…

«Не доплигає!» — подумки урвав сам себе і ступив у пітьму.

Очі призвичаїлися, й тепер у світлі ліхтарика він бачив стіни низького коридору з численними розгалуженнями, що починався попереду. Він знайде її — вона не могла відійти далеко.

«Я розкажу, хто ти!» — пролунало позаду, і далекий голос тепер звучав лунко, наче якби вона кричала з діжки.

«Із труби! — здогадався він. І ніби на підтвердження цього здогаду, зацокав по металу її вцілілий обцас. — Ще трохи і вона точно втече!»

— Тварюка… — процідив він крізь зуби і, вагаючись, озирнувся.

Недоумкувата однак не вибереться. Ніхто не вибереться, якщо бодай двічі поверне в котресь відгалуження в цій непроглядній пітьмі…

І він побіг назад.

Туди, де кульгава пташка вівсянка, голосно волаючи, вибралася з каменоломень, сподіваючись, що Звір піде слідом — якнайдалі від її пташеняти.

Розділ 9

Поганий у поганому світі

У кімнаті хтось був. Андрій із цим відчуттям прокинувся, й воно нікуди не поділося навіть зараз, коли він обвів поглядом порожню, єдину кімнатку квартири. Старий круглий обідній стіл заповнював добрячу частину простору. Ще були два стільці, на одному з яких охайно складене те, що він скинув перед сном, книжковий стелаж, де замість книжок лежали рівні стосики Андрюхиного одягу (його, як і колись, легко можна було вмістити на дні наплічника), і, власне, диван, на якому він спить — ото й уся обстановка. І все ж, у кімнаті достеменно хтось був — і це відчуття охоплювало так чітко, аж наче тиснуло. Чи, може, заліз під диван, якби це румовище не лежало на череві. Ні, тут, напевно, не найкраще місце гратися в хованки…

І все ж параноїдальна впевненість, що в кімнаті є хтось іще, нікуди не поділася. Він спробував абстрагуватися від цієї думки, та збагнув, що вчинити це не так уже й просто. Аж раптом зрозумів. Хоча варто зауважити, це усвідомлення було таке ірраціональне, що навряд чи могло дати полегшення. І менше з тим, він ні на мить не сумнівався, що таки має рацію: цим кимось, що перебував у кімнаті, була стара картонна течка.

Вона лежала на столі, поряд із гаманцем, ключами й телефоном, і відчуття сторонньої присутності незбагненним чином ішло від неї. Так, якби ото за столом терпляче чекала, поки він прокинеться, сама Доля.

Товста, із грубого коричневого картону, на зав’язках. Андрюха здогадувався, що в ній. Він дивився понуро, не кліпаючи, майже переставши дихати. Потім знову ліг і навіть спробував заснути. Та ледве заплющив очі, відчуття, наче він не сам, стало таке сильне і моторошне, що про сон годі було й думати.

Андрій відкинув ковдру. У квартирі було страшенно холодно. Загорнувшись у неї, як у плащ, підійшов до вікна і помацав батареї. Потім зітхнув і з лихим передчуттям підійшов до столу.

Найгірше, що він ні біса не пам’ятав: більша частина вчорашнього дня, починаючи з походу в лікарню, була занурена в непроникну темряву. Нащо ж він так напився… Ні нащо, ні чи довго, ні з ким — Андрій не пам’ятав. Утім, із ким, — міг би і здогадатися, як уже тут оця течка. «У що ти мене вклепав, Валер…» — подумки мовив він. Голова досі гула — і це було огидно.

Та по-справжньому огидно було те, що як течка тут, то він погодився. Підписався. Андрюха ненавидів підписуватися на «те, не знати що». Здається, там іще й про відрядження йшлося. Як же ж не хочеться…

Зблизька течка мала навіть старіший вигляд. Усі оці