Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

гвинтової нарізки в рушницях не дозволяє надати кулі достатньої пробивної сили. Мало хто зрозумів ці надто вчені технічні пояснення, але всі, навіть Кончетта, відчули себе спокійніше: війна, цей жахливий і огидний хаос, на їхніх очах була зведена до охайної діаграми, яка показує співвідношення сил. На десерт подали улюблене князеве желе з ромом, яке зранку замовила вдячна за чоловікові пестощі княгиня. Желе виглядало грізно, бо мало форму фортеці, з гладенькими, слизькими мурами, оточеної з усіх боків бастіонами та ескарпами, на яких стояло червоно-зелене військо вишень та фісташок. Проте стіни фортеці були прозорі і напрочуд м’які — ложка проходила в них надзвичайно легко. Коли, обійшовши весь стіл, таріль опинився, нарешті, перед шістнадцятирічним Франческо-Паоло, на ньому залишились самі тільки руїни. Звеселений ромом та смачними ягодами, князь з посмішкою стежив, як під дружним натиском ложок падала ця могутня споруда. Потім підняв склянку з недопитою марсалою, обвів поглядом усю родину і, зупинивши його на засмученій блакитноокій Кончетті, промовив:

— За здоров’я нашого любого Танкреда! — І одним духом вихилив склянку.

Вензель «F. D.», який раніше чітко вирізнявся на тлі золотистого вина, раптом наче зник.

Контора, до якої дон Фабріціо знов зайшов по обіді, була тьмяно освітлена скісним промінням сонця, і великі картини, тепер огорнені тінями, вже не докоряли йому.

— Благослови вас, Боже, ваша вельможносте, — прошепотіли Пасторелло та Ло Нігро — орендатори, що принесли ту частину чиншу, який платили натурою.

Вони стояли, тримаючи в руках капелюхи, і на їхніх ретельно виголених, обпалених сонцем обличчях застиг здивований вираз. Від них тхнуло кошарою. Князь приязно порозмовляв трохи з ними своєю стилізованою під діалект мовою: поцікавився, як ся мають їхні родини, який приплід дає худоба, чого можна сподіватися від нового врожаю. І, нарешті, запитав:

— Ви щось принесли?

Селяни дружно закивали головами, примовляючи, що все складено в сусідній кімнаті. Князеві раптом стало трохи ніяково: ця розмова нагадала йому аудієнції у короля Фердинанда.

— Зачекайте кілька хвилин — Феррара випише вам квитанції.

Князь дав кожному по парі дукатів, хоч те, що вони принесли, не коштувало таких грошей.

— Випийте по склянці за моє здоров’я.

Потім пішов оглядати чинш. На підлозі посеред кімнати лежали чотири десятикілограмові кулі молодого сиру, який завжди викликав у нього огиду, а поруч були звалені на купу шестеро молочних ягнят: під їхніми патетично відкинутими головами чорніли великі порізи, крізь які зовсім недавно вийшло життя. Животи в них були вже розпороті, і звідти виглядали синюваті нутрощі. «Хай прийме Господь його душу», — промовив князь сам до себе, згадавши нещасного солдата. Чотири пари зв’язаних курей, сполоханих Бендіко, відчайдушно били крильми об підлогу. «Ще один приклад безпідставного страху, — подумав князь. — Для них собака не становить жодної небезпеки, він навіть не наважиться торкнутися їх, бо знає, що від них йому болітиме живіт». Проте це видовище крові й страху викликало в ньому відразу.

— Пасторелло, віднеси цих курей до курника, в конторі їм нічого робити. Наступного разу ягнят неси просто на кухню: тут не можна бруднити. А ти, Ло Нігро, піди скажи Сальваторе, щоб негайно прибрав тут і виніс кудись цей сир. Відчини вікно, хай трохи провітриться.

За хвилину до контори зайшов Феррара з квитанціями.

Коли князь знову піднявся до кабінету, де мав звичку відпочивати після обіду на червоному дивані, то побачив, що там на нього чекає його старший син Паоло, герцог ді Кверчета. Хлопець набрався хоробрості і вирішив поговорити з батьком. Худий, низенький, смаглявий, він виглядав старшим, ніж дон Фабріціо.

— Я хотів спитати тебе, тату, як нам поводитись із Танкредом, коли ми зустрінемось?

Князь умить збагнув, куди гне Паоло, і скипів гнівом.

— Що ти маєш на увазі? Що сталося?

— Невже ти схвалюєш його вчинок, тату? Адже він злигався з шахраями, які хочуть перевернути всю Сицилію догори коренем. Так не можна.

Князь відчув у цьому запитанні і глибоку заздрість, і ледь приховану ненависть святенника до людини без забобонів, придурка до розумного, що ховались під машкарою політичних розходжень. Це його так обурило, що він навіть не запропонував синові сісти.

— Краще вже робити дурниці, аніж цілими днями заглядати коням під хвіст. Тепер Танкред дорожчий мені, ніж раніше. І, до речі, те, що він робить, зовсім не дурниці. Якщо ти зможеш коли-небудь написати на своїх візитних картках титул герцога ді Кверчета і якщо після моєї смерті тобі дістанеться якийсь шеляг, то й тим, і другим ти будеш зобов’язаний Танкреду і таким, як Танкред. Геть звідси, і щоб я більше від тебе про це й слова не чув! У цьому домі все буде так, як я звелю.

Потім він зм’як, і гнів змінився іронією.

— Іди собі, синку, я хочу спати. Поговори про політику з Ґвіскардо — адже ви чудово розумієте один одного.

І тільки-но приголомшений Паоло причинив за собою двері, князь зняв сюртук та черевики, ліг на диван, який заскрипів під його вагою, і спокійно заснув.

Коли дон Фабріціо прокинувся, до кабінету увійшов слуга з листом та газетою на таці — їх щойно надіслав князеві з Палермо спеціальним кінним кур’єром Мальвіка. Ще не очунявши добре після сну, князь розірвав конверт. «Любий Фабріціо, я пишу цього листа в стані цілковитої розгубленості. Ти зрозумієш сам, у чому річ, коли прочитаєш газету. П’ємонтці висадились на острів. Ми пропали. Цього вечора я разом з усією родиною відпливаю звідси на англійському кораблі. Певний, що ти зробиш те саме; якщо хочеш, можу зарезервувати вам місця. Хай врятує Господь нашого улюбленого короля. Цілую, твій Чіччо».

Дон Фабріціо згорнув листа, поклав його в кишеню і голосно зареготав. Ну й Мальвіка! Він завжди був боягузом! Нічого не зрозумів і здуру накивав п’ятами. Навіть палац свій залишив на поталу слугам — коли повернеться, то застане його порожнім. «До речі, треба, щоб Паоло перебрався на якийсь час до Палермо. Тепер порожні будинки приречені на пограбування. Скажу йому про це під час вечері».

Він розгорнув газету. «Одинадцятого травня в районі Марсали відбулася зухвала висадка озброєних бандитів — явний акт піратства. Як стало відомо пізніше, вся банда налічує коло восьмисот горлорізів на чолі з Ґарібальді. До останнього часу ці пірати старанно уникали будь-яких сутичок з королівськими військами і, за нашими відомостями, посувалися в напрямі до Кастельветрано, загрожуючи мирним жителям, удаючись до грабунків та спустошень…»

Ім’я Ґарібальді трохи збентежило князя. Цей бородатий авантюрист — явний мадзініанець! Він може наламати дров. «Але якщо його послав до