Читати книгу - "Антон Великий"

— А ВИ підняли ціни? — раптом напирає на мене Нільс.

— Аякже! Німцям доведеться доплачувати за родзинки й горішки.

— І там, де вигулюєте собак? — втручається Ейвінн.

Ейвінн знайшов мою болючу точку. Бо я нізащо в світі не відважуся попросити Івонну про підвищення платні.

— Ми… перебуваємо в стані переговорів, — бурмочу я.

На якусь мить западає тиша. І я трохи підбадьорююся.

— До речі, хтось із вас хотів би повчитися… грати в гольф?

Потім Нільсовий брат відвіз мене додому. У чорному авті-катафалку. (Він часто позичає службове авто свого батька, коли інше зайняте. Чи коли батько відсутній.)

— Нільс розповів мені, що ви збираєте гроші для Ейвінна, — каже він, коли я вже виходжу з авта. — Дуже круто придумали!

Я гордо всміхаюся.

— А навіщо ж іще друзі?

Я дякую і зачиняю дверцята. Брат Нільса від’їжджає, а я ще довго стою, задумавшись.

А НАВІЩО, власне кажучи, друзі?

Не зрозумійте мене неправильно. Я люблю своїх друзів. Та водночас міркую: хіба друзі не повинні підтримувати одне одного в усіх ситуаціях?

Не можу сказати, що відчув нині бозна-яку підтримку з їхнього боку. Хоч від когось…

— Щось ти останнім часом дуже забіганий, — каже тато, коли я переступаю поріг дому.

Він стоїть, схилившись, над плиткою, помішуючи томатний суп. З пакетика.

— Трохи є… Ми ж маємо бізнес-компанію…

Анна накриває на стіл.

— Ану, розкажи!

І я, хоч і вважаю, що все це сорому варте, починаю оповідати про Арнольда, і художню виставку, і про картини з голими жінками.

— Таке мали б заборонити! — обурююсь я.

— Заборонити? — сміється Анна, вона — і це очевидно — на боці Сіґне. — Живопис Пікассо — мистецтво. Хотіла б мати хоч одну його картину на стіні у вітальні!

Я вибалушую очі. На стіні у вітальні?? Ніколи! Анна, без сумніву, передумала б, якби побачили оті всі ескізи зблизька. Вони таки добряче травмували мою психіку.

Ха! Якщо Анна готова повісити на стіну Пікассо, то я цілком можу й сам намазюкати свій весільний подарунок. Достатньо накидати на картині трохи зайвих вух та очей.

Я тихенько зітхаю. Та ні, ліпше подарувати на весілля татові й Анні журнал «Твої гроші».

Я саме завважив, що дехто в нашій хаті безбожно переводить туалетний папір. А ще ми купуємо найдорожчий майонез.

Але тато однозначно більше переймається приготуваннями до весілля, ніж надмірним використанням туалетного паперу. Бо згодом, коли ми сідаємо до столу, він каже Анні:

— Мама і Ґрю написали нам пісню. Цікавляться, скільки копій видрукувати.

Анна виймає зі стосика з весільними нотатками список гостей.

— Стара тітка Сульвейґ зовсім недавно зламала кульшовий суглоб. Отже, гостей всього лиш п’ятдесят.

Усього лиш П’ЯТДЕСЯТ?!

Я маю тільки одне запитання:

— Ви хочете заплатити за весільний обід усім п’ятдесятьом?

Тато сміється.

— Звичайно! Вони ж наші гості!

Ага, думаю я. Сподіваюся, хоч подарунки вони принесуть гарні. Апарат для газованої води, наприклад. І тостер.

Але вголос нічого не кажу. І сьорбаю порошкову зупку без нарікань. Хоча добре розумію, як непросто бути сином такого марнотратного тата.

Принаймні доки я зароблю свій перший мільйон.

«Ти мені брешеш!»

Іноді щось таки може грубо висмикнути з ліжка. Принаймні зараз я з нього вискакую, мов обпечений (а щойно ж заснув!), і ошелешено витріщаюся на телефон. Повідомлення Іне мов грім з ясного неба!

«Про що ти кажеш?» — відписую я тремтячими пальцями.

«Учора ти сказав, що працював усенький день. А це що?»

Іне надсилає мені фотку: я з Софією у басейні.

Ой, матінко! Це ж Уле нас учора сфотографував. Але навіщо він послав фото Іне?

Я хитаю головою, хоч Іне й не може мене бачити.

«Ти не зрозуміла».

«Що я не зрозуміла?»

«Це теж своєрідна робота», — пишу я, але мої спроби виправдатися жалюгідні.

«Робота? Купатися в басейні з гарненькою дівчиною?»

Гарненькою? Я здивовано витріщаюся на повідомлення Іне. Бо ніколи не думав про Софію як про гарненьку дівчину. Лише як про багату…

Але чого дивуватися: Іне ж не була свідком мого великого перетворення за час її відсутності.

«Я лише намагаюся навчитись, як заробляти гроші, — пояснюю я. — А Софія багата. Ну, це цілком випадково…»

Якийсь час триває пауза.

«До речі, відколи це ти почала перейматися, гарні люди чи ні?» — дописую я, бо така реакція абсолютно нетипова для Іне.

Відповідь з Ісландії надходить блискавично.

«І зовсім я не переймаюся. Хочу лише, щоб люди говорили правду».

Ага, ось цю Іне я знаю. Іне, яка завжди думає про справедливість, правду й таке інше. Але цього разу вони помиляється.

«Я кажу ПРАВДУ!»

Однак моє запевнення щось не діє. Я довго чекаю, аж нарешті Іне відповідає:

«Невже?»

З товстим знаком запитання.

Якийсь час я сиджу, думаю. А потім пишу великими літерами, щоб таки переконати Іне у правдивості своїх намірів.

«Я ЛИШЕ СПОСТЕРІГАЮ ЗА ЇЇ ГРОШИМА».

ВУГЛИК І БРИДКІ КОХАНІ

Знову ранок і знову німецький татко каже «Danke sehr», беручи кошичок зі сконами. А тоді несподівано переходить на англійську.

— But tomorrow we will buy our own.

But tomorrow we will ЩО? Ввічлива усмішка застигає на моїх губах. Німці більше не хочуть купувати у нас скони? Купуватимуть у крамниці?

Німець вибачливо усміхається.

— It’s too expensive, — виправдовується він. — Sorry.

Sorry? Легко йому казати. У нас шафка від борошна ломиться, а вони: вибачай та голоблі завертай?

Я мав би застосувати свій дар переконувати. Але, по-перше, не певний, чи маю такий дар, а по-друге, мої думки заціпеніли в голові, бо досі працювали лише на підвищення цін. То як тепер вчинити? Знову опускати ціну? (Про це Кордоне нічого не каже.)

Доки я придумував, як би то переконливо аргументувати наші видатки й прибутки, німець уже помахав на прощання і зачинив двері.

Я навіть звичне «danke durchfalls» не встиг сказати.

Ми з Уле трохи втратили запал. Якийсь час тиняємося вулицями без жодної мети. (В Арнольда сьогодні педикюр, тож раніше другої пополудні нема чого до нього й потикатися.)

Я лаю на всі заставки скупих німців. Кажу, що вони логічно повинні були розраховувати на підвищення ціни, бо домашня випічка — це вам не напівсирі борошняні вироби з «Ківі».

Уле здебільшого хвалиться новою краваткою, в якій він прийде на весілля Анни й мого тата. Усю сім’ю Уле запросили.

— Мама сказала, що ми могли б разом намалювати вітальну листівку, якщо хочемо. Завтра, у нас вдома, — раптом міняє він тему.

Ух… Я відразу відчуваю укол нечистого сумління. Подарунок для тата й Анни! До суботи не так вже далеко, а я ще й за холодну воду не брався! Досі не знаю, що саме для них придумати.

Але в мене є виправдання: я був дуже заклопотаний справами значно важливішими за всілякі весілля.

Я киваю Уле. Перш ніж щось планувати, ми вирішуємо перечекати до другої години в мене вдома. Лише в «Ківі» зазирнемо по дорозі.

(Хоч я проти витрачання грошей без потреби — Уле, навпаки, радо б їх тратив, — але ніколи не мав сили волі відмовитися від булочок з кремом.)

Щоб потрапити в крамницю, ми обходимо її ззаду, і на куті натикаємося на Ейвінна — той кидає конверт у червону поштову скриньку, яка висить саме на куті крамниці.

Побачивши нас, він здригається