Читати книгу - "Містичне кохання (збірка), Ангеліна Кріхелі"

— Ну от і розумниця! — вигукнув він і від радості закружляв її по кімнаті. — Можеш! Адже можеш, коли захочеш!

— Постав! Зараз же постав мене на підлогу! Це…

— Не дозволяється! — засміявся він.

— Я, між іншим, ангел… А ти…

— Договорюй.

— Це не важливо, — сказала вона і відвернулась зніяковівши.

Він — класовий ворог. Чому я так реагую на все, що з ним пов'язане, якщо бачу його вдруге? Принаймні протягом цього завдання. Цікаво, а вони пам'ятають минулі завдання? Чи це стирається так само, як із нашої пам'яті?

Він узяв її за руку, повернув до себе обличчям і спитав:

— Я хто? Рогатий? Ти ж це хотіла сказати?

— Це грубо!

— Чомусь загальною помилкою так і залишилася думка, що якщо лайно назвати фекаліями, воно перестане смердіти! Не хочу тебе засмучувати, але це не так, крихітко.

Він відвернувся, сумно дивлячись у підлогу.

— А знаєш, — сказала вона, обходячи його і намагаючись винувато зазирнути в очі. — Я хотіла сказати це не в м'якшій формі, а м'якшим тоном. Не слід забувати, що інтонація часом має більше значення, ніж самі слова. Хіба не так, рогатий і хвостатий?.. — до того сказала вона м'яко, наче за щось хвалила його. — Часто люди вірять тому, хто розмовляє з ними м'яко, майже ласкаво, і тільки потім вони розуміють, що їх образили чи обдурили. А мені, знаєш, потім їх із петлі витягувати! — жартівливо обурилася вона, дивуючись тому, що пам'ятає свої відчуття від подібних завдань. — Ось так послухають солодкі промови брехунів і залишаються без квартир, без зарплат, без пенсій, без душі… Адже ті, хто бреше, навмисно відвідують саме тих, хто найбільше потребує доброго слова. І за нього вони готові віддати все. Часто в буквальному значенні. Адже це теж ваша робота?

— З чого ти взяла?! — підвівся він. — Це робота одного із ваших відділів. Зважаючи на все, ти й про це теж не знала. Шкода. Невже ти вважала, що всі ви тільки рятуєте? Що ви всі — дофіни Найсвітлішого Престолу?

— Ніхто з нас на це місце не зазіхає, як колись, та й нині, ви та ваше начальство, — атмосфера знову розпалювалася, напрочуд швидко міняючи тон з дружнього на ворожий і назад.

— Ми ні на що не зазіхали! Ми одразу були створені тими, ким і тепер є. А у вас там, вгорі, є такий відділ, який відповідає за зміцнення віри.

— Не бачу зв'язку, ти нелогічний, — щиро обурилася Марія.

— Ось подумай: якщо вірянин опиниться на вулиці, а для будь-якої живої істоти притулок — щось важливе, необхідне, то він молитиметься ще дужче. Так?

— Не завжди, але, в принципі, так.

— Отже, що?

— Що?

— Зміцнюється віра. І, можливо, за минулі заслуги Бог його хоча б у притулок влаштує. Немає власного побуту, нічим не зайняті думки, отже, весь він наповнений вірою та часом для молитов. Подивися, хто вірить істинно. Найчастіше це ті, хто позбавлений всього. І тоді вони приходять до Нього. Але Він всемогутній. Значить і це з його дозволу. Навіщо б? Правильно?

— Начебто…

Вона здригнулася від його слів, абсолютно заплутавшись. Очевидно, його не даремно бояться, якщо він навіть у янголі посіяв сумніви. Їй хотілося вірити, що він знову виконує свою роботу, а не каже правду. Бо тоді це зруйнувало б усе, що вона знала, у що до цього вірила.

— Якщо ж до того, як втратила усе, людина не вірила, втративши все, їй нічого не залишається, як увірувати. Так?

— Так.

— Тепер логіку бачиш?

— Бачу. Але вірити у це не хочу. Це якось надто жорстоко. Ось у Біблії, наприклад…

— А ось про це зі мною навіть і не заїкайся!

— Чому?

— Перечитай уважно, що трапилося з кожним із тих, кого пізніше визнали святими. Визнали люди. Де сказано, що визнав їх такими Бог, і коли саме він зробив це?

— Але!..

— Подивися на долю Христа. Щоправда, у нього був вибір. А те, що Він обрав, і світ не змінило ні на краплю, і людей.

— Але вони увірували в Нього!

— Не хочу розчаровувати, але повірили вони в диво, а не в Нього як особистість. Вони й моляться, і пішли за Ним натовпи, тільки почувши про зцілення і чудеса. І пішли, знову ж таки, хто?

— Хто?

— Жебраки, оскільки сподівалися, що Він дивом розв’яже проблему відсутності даху над головою, бо знайшли в Ньому захист. Пішли за Ним винні в чомусь, шукаючи заспокоєння совісті та прощення. Пішли за Ним тяжко хворі, сподіваючись на зцілення.

— Але ж пішли!

— А хто залишився поряд?

— Не розумію тебе…

— Зцілені повернулися в сім'ї, ті, що стали розумними —розбагатіли й придбали свій дах, свою впевненість і більше Його не потребували. А ті, хто залишився, утримувалися не вірою, а простою людською відповідальністю, прихильністю… Як пізніше сформулював Антуан де Сент-Екзюпері: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили». Дива не існують без глядачів. Скоріше сам Ісус потребував їх, ніж вони Його. Те саме і з Дияволом. Люди ж не просто задарма душі йому віддають. І ось тепер у мене до тебе запитання. Я серйозно, без іронії. Мені б дуже хотілося, щоб ти на нього відповіла, оскільки мучить мене ця думка давно… Якщо люди створені за Його подобою, який тоді Він? Або не за Його подобою, навіщо тоді ця брехня? Адже виходить, це таки брехня. А мене ти у брехні звинувачуєш. Я в жодному разі не іронізую, а дійсно бажаю знати. Оскільки я маю душу, я часом навіть дуже багато думаю. І є такі думки, які особливо не дають мені спокою. Відповіді священнослужителів, з якими я коли-небудь спілкувався, не задовольняють спраги знань.