Читати книгу - "Перехрестя світів, Олександр Гулій"

«Це ненормально. Ти маєш щось з цим зробити», – лунав в голові голос Насті. Перед очима постійно поставало її перелякане обличчя, зблідле, в синцях і подряпинах. Остання аварія була настільки страшною, що мало не залишила їх обох каліками. Андрій дивився, як за вікном потягу проносяться дерева і повільно змінюється пейзаж. Їхати залишалось кілька годин. Гірські пейзажі з’являлися дедалі частіше, але фотографувати їх крізь брудне вікно не хотілося. Понуро сьорбаючи фільтр каву, Андрій все міркував, чи правильний вибір зробив, поїхавши в таку глухомань.

«– Треба знайти якусь бабку, щоб вона зняла з тебе порчу», – казала йому перелякана наречена, відлежуючись в лікарняній койці. – «Так не буває, щоб просто так стільки халеп траплялося зі звичайною людиною. Шість ДТП менше ніж за пів року! Цей останній раз мені взагалі здалося, що той мужик за кермом іншої машини спеціально в нас врізався!»

Загалом вона була права. В яку порчу тільки не повіриш, коли вправний водій зі стажем починає потрапляти в одну аварію за іншою. Кожного разу це була не його провина і кожного разу аварії ставали все більш серйозними. Андрія не покидало відчуття, що ще пара таких «поїздочок» і синцями та забоями він вже не відбудеться. І от коли було прийнято рішення щось робити, постала задача «знайти бабку». Це навіть звучало якось трошки дурнувато для сучасного невіруючого у потойбічне чоловіка. Інтернет, звичайно, не те щоб зміг допомогти йому з цим питанням і тепер, після майже місяця безплідних пошуків і походу до кількох шарлатанів, Андрій їхав в якесь на його думку богом забуте селище під назвою Старі Мухомори. Прямий потяг туди не ходив і хлопець іронічно думав, що його окрім довгої поїздки Укрзалізницею чекає не менш довга і куди більш дискомфортна поїздка автобусом в глибинку Івано-Франківської області. Але при його обставинах це було набагато краще, ніж їхати на машині.

На фоні мегаполісів Старі Мухомори здалися Андрію просто мікроскопічними. Але молодий чоловік не зміг не відмітити, що це місце не було полишене якогось особливого шарму, щось таке було в цьому селищі, але він не вловив, що саме. Заселившись у заздалегідь зняту кімнату на другому поверсі автентичного карпатського будиночку, він привів себе до ладу після дороги, переодягнувся і в назначений час відправився шукати дім «бабки». Але, як йому сказала Настя, це мала бути незвичайна бабка. Місцеві звали її босоркою і ця жінка була напрочуд популярна в регіоні. Її контакти Насті дали якісь як-то кажуть знайомі знайомих знайомих і запевнили, що ще не бувало такого випадку, щоб босорка не допомогла тому, хто цього потребував. Щоправда, коли Андрій дзвонив домовитись про візит, слухавку взяла якась молода дівчина.

– Вітаю, це телефон пані Євдкокії. З ким маю честь?

– Вітаю, мене звати Андрій. Цей номер мені дали знайомі, у мене є проблема дещо незвичного характеру і я хотів би записатися на прийом.

– На прийом? – посміхнулася у слухавку дівчина. – Ви ніби до стоматолога записуєтесь.

– Вибачте, я щось… я не…, – зніяковів Андрій, не розуміючи, що не так він сказав. Люди, які поділились цим номером, сказали бути ввічливим, бо ця Євдокія мала дивний характер і могла просто відмовити у зустрічі, нічого не пояснюючи. Порівняння із стоматологом збило його з пантелику.

– Та я шуткую, шуткую, не треба так напружуватись, – почувся ще один смішок від співрозмовниці. – Ви ж розумієте, кому телефонуєте?

– Сподіваюсь, що так, – обережно відповів Андрій, відчуваючи якусь внутрішню необхідність бути максимально чесним.

– Ну що ж, добре тоді. Взагалі найближчий, так би мовити запис, через три місяці. Як вам, підійде?

Андрій трохи розчаровано подумав, що, враховуючи якесь ненормальне бажання інших водіїв відправити його на той світ, йому прийдеться три місяці не виходити з дому, боячись за власне життя, але все таки стримано погодився.

– Так, якщо раніше не можна, я почекаю.

Дівчина на тому кінці слухавки замовчала, ніби щось розмірковуючи. Коли пауза у розмові стала майже непристойною, вона нарешті сказала:

– Добре, можна і раніше. Я знайду час, куди вас втиснути. Як щодо післязавтра?

– Післязавтра? – здивувався Андрій, адже хвилину тому мова йшла про три місяці очікування.

– Саме так, післязавтра о шістнадцятій рівно.

– Я не певний, що куплю квитки на потяг. Давайте я зараз подивлюсь чи є вони ще в продажу і Вам передзвоню, скажу.

– Вони є, так що можете не дзвонити. Чекаю на вас післязавтра.

Дівчина продиктувала йому адресу і повісила слухавку, не спитавши ні його прізвища, ні конкретної причини візиту. Але квитки на потяг і автобус він і справді купив без проблем. Тепер стоячи перед усамітненим будиночком босорки, Андрій не наважувався йти далі. Було видно, що люди тут часто бувають, але все одно його щось стримувало. Якийсь дивний, мало не надприродний і невластивий йому страх.

– Щось у вас, пане, аж піджилки тремтять.

Андрій мало не здригнувся, коли звідкись у нього поза спиною з’явилася дівчина, чий голос він чув по телефону. Ні на перший, ні на другий погляд неможливо було зрозуміти, якого вона віку. З рівних успіхом їй могло бути і двадцять і тридцять п’ять. Вона була худорлява, пласка, як дошка, середнього зросту з довгим красивим волоссям якогось незрозумілого темного кольору. Ніби чорне, але на сонці миготіло рудими і коричневими відблисками. Вузьке обличчя з високими вилицями, бліда шкіра, трошки повнуваті блідо-рожеві губи і великі очі, такого ж не зовсім зрозумілого кольору. Здавалося, вони ледве втримувалися, щоб не змінитися з жовто-коричневих на зелені. На щоках, якщо придивитися, було видно кілька ледь помітних цяток, схожих на веснянки. Тонкий рівний ніс трохи видавався вперед, ніби разом із хазяйкою, хотів ближче роздивитися гостя. Дивна була дівчина, красива якоюсь дикуватою невимовною красою.