Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

З тією самою посмішкою в кутиках очей він потягнув за ланцюжок на шиї, на якому висіли ключі, і став ніби ще вродливіший, ніж здавався доти. Постава струнка, шкіра кольору сухої пшениці. А ще я вже не вперше подумала, що на Остеровому обличчі вчергове промайнула доброзичливість, якої не виявляли інші. Закасані рукави сорочки оголювали на передпліччі чорне

татуювання — складно зав’язаний вузол. Лише за якусь мить до мене дійшло: це дві сплетені змії, які кусають одна одну за хвіст. Такого символу я ще не бачила.

Остер зупинився біля перших дверей, сунув ключа в заіржавілий замок і штовхнув двері всередину. Я зайшла за ним. Останні відблиски сонця освітили тісну комірку, заставлену просмоленими бочками з водою та кошиками з харчами. На полицях вишикувалися блакитні та бурштиново-червонясті скляні бутлі, з гаків, почеплених на перебірку, звисали шматки солонини. Я підняла цебро, щоб поставити на ослін, і тут тріск мостин над головою змусив підвести очі. Між дошками в щілини видно було, як нагорі снують тіні. Там була капітанська каюта.

Підійшла ближче до стіни, закинула голову, намагаючись угледіти Веста.

— Ну ж бо! — кинув Остер, очікувально притримуючи двері.

Я спалахнула: він зиркнув на перебірку й піймав мене на підгляданні. Рвучко кивнула йому й вискочила; замок повернувся на місце.

Хоч він мене й погодував, та не дасть затриматися в комірці й надто уважно вивчити розташування приміщень на кораблі. І не має. Робота гарпунника копітка, і не лише тому, що повинен пильнувати за запасами й поповнювати їх у порту. Він тут і за мисливця, і за ловця, і за фуражира. Я б також не довіряла неситому добувачеві під палубою.

Коли зайшла в кубрик, Вілла вже вмостилася в гамаку. Я опустила кришку рундука²³ та, присівши, притулилася до нього, зашипівши від болю, коли спина торкнулася стінки.

Вілла дивилася на мене, розпускаючи волосся по плечах.

— А що добувачці з Джевала потрібно на Звуженні?

— І мені це теж цікаво.

Я зіщулилася: на нижню палубу спустився Пай, прихилився до одвірка. Навіть не чула, як він ішов сходами.

Втупилася кудись у простір між Паєм і Віллою, шкіру обсипало морозом. Їхня цікавість непокоїла мене. Можливо, я помилилася, піддавшись на їхню гру й пірнувши по мідяк. Утім, якщо я правильно «розкину карти», може, вдасться видобути потрібну інформацію. Просто видати частину правди.

— Декого шукаю. — Я скулилася, обхопивши коліна руками.

На наживку клюнула Вілла.

— Кого?

Я витягла з ременя ніж і встромила кінчика в рундук. Покрутила, проколупавши в дереві крихітну дірочку.

— Торговця. Сент — так його звати.

Вони перезирнулися. Вілла сіла в гамаку, заметляла ногами.

— І що ти хочеш від того Сента? — засміявся Пай. Обличчя розпливлося в сяйливій усмішці, проте в голосі бриніла напруга.

І тут знову вступили в дію батькові правила. Єдину обіцянку він просив мене виконати. Я могла тинятися кораблем як забажаю, вивчати

поселення, доки й робити що хочу. Поки виконувала обіцянку, я не втрачала його прихильності.

Жодній живій душі я не мала повідати, що я його донька. Ось так.

Ніколи не порушувала обітниці — не збиралася й тепер.

— Справа є, — знизала плечима.

Вілла зизом глянула на мене.

— Хочеш найнятися в команду до Сента? — Тут кінчики губ опустилися: вона зрозуміла, що я не жартую. — А ким? Добувачкою?

— Чом ні?

— Чом ні? — повторив Пай. — У команду до Сента… Жити набридло? Лишалася б уже на Джевалі.

Запала тиша. Краєм ока я впіймала зблиск: це Вілла крутила в руці кинджал. Руків’я інкрустоване гранованими коштовними каменями всіх кольорів, до леза тягнеться вигравійований на сріблі складний візерунок.

— А ви скільки вже в команді Веста? — Я підвелася й обережно забралася в гамак, закусивши губу, коли мотузки врізалися в рани на плечі.

— Від початку. Два роки, — легко відповів Пай, що мене здивувало. — Коли Вестові дісталася «Жоржина», він узяв Геміша й Віллу. Нас із Остером трохи згодом.

Утім я зрозуміла, чому він із такою готовністю виклав цю інформацію. Це частина легенди. А єдині на Звуженні, кому потрібні легенди, — ті, які мають що приховувати. Усе, що дістається вільно, достоту брехня.

Умостилася зручніше в гамаку.

— Ви всі такі молоді, — мовила ствердно, хоча на думці мала запитання.

— Ми зростали в одному місці, хоч і починали в різних командах, — відповів Пай. — Ми всі — Узбережні Волоцюги.

Оцей шматочок може бути правдою. Принаймні частково. Акцент у Пая та Остера не сероський.

Вілла потупила очі на кинджал. На руків’ї — рубіни й опали. Не найрідкісніші коштовності, одначе такі завбільшки, що точно вартісні. Задорога іграшка, як на Узбережних Волоцюг.

Сент і мене навчав брехати саме так: конструювати брехню з правди. Хоча дехто з них точно Узбережний Волоцюга. Команди торговців нерідко брали вуличних хлопців і дівчат із Узбережного Сероса, пропонуючи їжу та навчання в обмін на небезпечну роботу. Більшість лишалася в командах суден, на яких вони зросли, проте я ще не чула, щоб Узбережний Волоцюга став капітаном.

Іще менш вірогідно, щоб вони дістали дозвіл на торгівлю. Майже всі сфери життя на Звуженні контролювали п’ять гільдій: Хлібна гільдія, Гільдія корабельників, Гільдія вітрильників, Гільдія ковалів та Гільдія коштовностей. Кожна мала свого голову, і ці п’ять голів засідали в Торговельній раді. Лише вони могли видавати торговцям дозволи, потрібні для ведення справ у будь-яких портах, і команда ніяк не могла б добути документ без них. Хай би

ким був Вест, він мав принаймні одного впливового друга.

Далі я мовчала, і Пай повернувся в напіврубку, лишивши нас із Віллою наодинці. Та примружила очі, і тут до мене дійшло: відколи ступила на борт, я не бачила, щоб вона спала. Навіть не знаю, як у них узагалі це виходило, зважаючи на те, що кожен, схоже, мав три посади замість однієї.

— Давно вже шукаєш коштовності? — поцікавилася Вілла, стишивши голос.

— Усе життя. Мама навчила мене пірнати, щойно я почала плавати.

Сент завжди повторював, що