Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Та в моєї матері була інша причина.

Єдиний раз я бачила, як Сент усміхається: коли підглядала за ними в його каюті. Мама забрала його руки з мап, над якими той працював, і обвила тими руками власну тонку талію. А він поклав підборіддя їй на маківку та всміхнувся; пам’ятаю, як подумала, що ніколи не бачила його зубів саме крізь усмішку. Навколо очей розбіглися зморшки. Ніби переді мною інша людина.

Закохавшись у мою матір, Сент порушив власні правила. І порушував їх іще стократно.

— Вона на Джевалі?

Я закліпала, відганяючи спогади.

— Ні. — Зронивши єдине слово, я відповіла на більше запитань, ніж Вілла поставила. І перш ніж устигла запитати щось іще, я змінила тему розмови.

— Так ти боцманка?

— Точно.

— А де ти навчилася торговельної справи?

— То сям, то там.

Я вирішила не дотискати. Не хотілося знати про них більше ніж потрібно, та і їм про мене не слід знати забагато. Повідомивши, що розшукую Сента, я дала їм максимум можливого.

Зазвичай найліпші боцмани саме жінки: вони можуть швидко вдертися на верхотуру та пролізти в тісні закапелки. Спостерігаючи з верхньої палуби «Жайвора», я завше чудувалася. І для них завжди була робота: на кожному кораблі потрібна була хоча б одна така.

Схоже, «Жоржина» обходилася найменшою командою: капітан, скарбник, гарпунник, боцманка і штурман.

— А у вас немає добувача, — тихо завважила, роздивляючись черевики на стіні, освітлені слабким променем.

— Ні. Більше немає, — мовила Вілла ще тихіше.

Мене знову обсипали дрижаки, повітря в каюті раптом різко похололо: згадала, що сказав Остер, перш ніж я пірнула.

«Останній, хто намагався нас обікрасти, тепер на дні моря».

Втупилася поглядом у двері, біля яких валялися добувацький ремінь та інструменти.

Йому чи їй вони більше не були потрібні.

Тривожне мовчання, яке ніби ширилося від Вілли,

це припущення тільки підтвердило. Вона так і хотіла, щоб я здогадалася. Хотіла, щоб я знала. Я роззирнулася з гамака: вона все ще спостерігала за мною, а в руці виблискував кинджал.

21 Клівер (мор.) — косе трикутне вітрило в передній частині судна.

22 Ванти (мор.) — троси, що слугують для кріплення щогл і підіймання по них.

23 Рундук (мор.) — на флоті ящик чи скриня для зберігання речей.

Роздiл десятий

Сонячне світло просотувалося крізь тріщини в перебірці, кубрик наповнив густий запах гасу й диму від ліхтаря. Щойно розплющила очі, як занила щелепа там, де я грюкнулася об Коїв човен. Знову заплющила очі та зціпила зуби; кістки ломило. Відчула, як палає шкіра — від плеча й далі вниз по спині.

Поволі сіла, спустила ноги на вологі мостини. Гамак Вілли вже спорожнів.

Коли проходила повз двері комірчини, Остер зривав кришку ящика, та впала долу, і він узявся за іншу. Кинув на мене погляд через плече і щось буркнув, витягаючи діжку солоної риби.

Я видерлася нагору трапом і підвела руку, пропустила крізь пальці вологий вітер, що влетів у напіврубку. Теплий, але сильний. Відчуття мені не сподобалося. Надто потужний, як на бліде безхмарне небо, яке нависло над нами: вочевидь над горизонтом уже назріває шторм.

Вілла з Паєм уже поралися зі снастями, прорізаючи вітрила, щоб ті витримали натиск.

— Лінива ти, як на добувачку, — долинув голос дівчини згори.

Одна нога у сплутаному мотуззі, другою сперлася на щоглу, на руках чорний полиск вару.

— До Дерна далеко? — спитала я, роздивляючись, як вона дряпається до іншого вітрила.

Дівчина позирнула понад моєю головою кудись на захід.

— Ми вже на місці.

Я озирнулась і помітила на віддалі невеличке портове поселення, що розкинулося на пагорбі: там море набігало на високий кам’яний берег.

Із грудей вихопився короткий смішок, губи розпливлися в усмішці. Я вже багато років не бачила Дерна, та пам’ятала його добре: безформні будинки з брукового каменю, почорнілі роти скоцюрблених димарів. Одна пані завжди продавала на пристані червоні помаранчі, і Клов, штурман Сента, купував мені гостинця щораз, як ми заходили в порт.

Очі запекло від сліз: знову нахлинули спогади про місцини, які я так старанно проклинала. Я щодня думала про Сента, обличчя виринало в уяві, ніби й не минуло чотирьох років по тому, як бачила його востаннє. Проте про Клова намагалася не думати, так само як і про матір. Він сповна давав мені любові, якої бракувало від батька.

— Весте… — Вілла припинила роботу, перелякано витріщила очі й зіслизнула по щоглі на палубу.

Той вийшов, роздивився причал і міцно стиснув губи.

— Геміше!

Вілла зблідла, на мить здалося, ніби її нудить.

Із капітанської каюти вигулькнув Геміш, підбіг до Веста. Шумно видихнув, лайнувся і знову зник за дверима.

Я теж роздивлялася порт: що вони там такого побачили межі суден? Із крутого берега виступали шість довгих пірсів, вузькі бухти заповнювали човни всіх розмірів. Схоже, усе це торговці. Деякі емблеми я впізнавала, одну чи дві — ні, та корабель зі Звуження себе виказував. Широкий, ретельно вирізьблений, пишно оздоблений — пересічні кораблики, збудовані на Звуженні, такими не бувають.

Серце тьохнуло, коли завважила емблему Сента — хвилю над трикутним вітрилом, вимальовану на хрусткому білому полотнищі, що маяло над кліпером.

Там його не має бути. Кораблик замалий, щоб бути його особистим, а скільки суден йому тепер належить, я не уявляла.

— Розкривайте! — заволав Вест, перекрикуючи вітер, і кинувся повз мене, штовхнувши плечем.

Остер із Паєм зіскочили з фок-щогли, а Вілла сунула мені в руки каністру з варом і рушила до трапа на шканці. Вони розкрутили линви, потягнувши узгодженими рухами, а Вест стояв і дивився, як один бік шканців підіймається, і під ним відкривається вантажний трюм.

Вони закріпили линви, обмотавши навколо залізних кнехтів біля леєра, Остер із Паєм спустилися в трюм, де в кутку були зіставлені діжки з яблуками