Читати книгу - "Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль"

Маркіян

Навіть собі пояснити не можу, чому так подобається її дражнити. Бачити рум’янець на ніжних щічках, а потім спалахи гніву в котячих очах. 

Тоненькі пальчики, горобині, крихкі. І холодні. Ловлю себе не думці, що хочеться їх притиснути до губ та погріти. 

Але її очі виблискують гнівними вогниками, і я відпускаю. 

― Що? Що ти маєш на увазі? ― за гнівом ховається переляк.

― Діано, ніхто не повірить, що ти моя наречена, якщо ми не житимемо разом, ― пояснюю, наче маленькій. Хоча, може вона така і є, маленька, беззахисна домашня дівчинка, яка потрапила в лапи до Стьопки. 

― Чому? Може я е-е-е… така принципова, ― супиться.

Сердита і гарна. Стоїть на своєму, хоча й ніяково. Таке варте поваги. 

Мимоволі усміхаюсь. 

― Але ж я ні. 

Бачу як щічки червоніють ще більше. Ну, чого ж ти така сором’язлива, Кішко. Як Стьопці мститись та незнайомого чоловіка цілувати, то з легкістю, а тут… від однієї фрази, натяку.

Але звісно цього не кажу. А вона відвертається.

― Загалом, я ввечері заїду. Будь готова. Візьми найнеобхідніше. А там розберемось.

Хоче щось сказати у відповідь. Навіть бачу, як здригаються пухкенькі вуста, звісно, щоб огризнутись. Але миттю їх стуляє. 

Тишу коридору розриває дзвінок. Моя Кішка підскакує, наче ошпарена. 

― Мені на пару! ― злякано кліпає.

― Біжи, ― відступаю на крок. А вона все одно тулиться до стіни, наче приклеєна. 

― Біжи, Кішко! Мені потрібна чемна та розумна дівчинка. 

Пирхає, але відмирає.

― Я не твоя! 

― На кілька місяців моя, ― заперечую. І несподівано для себе притягую за талію та швидко цілую в розтулені від здивування вуста. 

― Біжи! ― повторюю, розвертаю за плечі та легенько підштовхую до коридору.

Спершу йде повільно наче заворожена, але за кілька секунд оговтується й припускає, наче за нею вовки женуться. А може один вовк. Дуже ласий до таких апетитних кішок. 

Тепер розумію, чому Стьопка обрав її. Повз Діану неможливо пройти. Притягує. Наче магніт. Заворожує оця її суперечливість, її жвавість та одночасна сором’язливість. І справжність, беззаперечна справжність. Ця дівчинка така як є, не грає ролі, не намагається здаватись кимось іншим, кращим. Діана… Кішка… Присягаюсь, Стьопці її не бачити як власних вух!

Витягую телефон з кишені. Набираю знайомий номер.

― Алло, мам?

― Так, Марку? Щось трапилось? ― у відповідь занепокоєне. ― Щось зі Стьопочкою? Що сказали в деканаті?

Ну звісно, Стьопочка і деканат.

― Я все владнав. Хай занесе роботи, й до сесії допустять. ― відчитуюсь. Безсило спираюсь спиною на ту саму стіну, до якої ліпилась Діана. Здається, що навіть через піджак відчуваю тепло каменю, там де його зігрівало її тендітне тіло. 

― Ой, мій хороший. Дякую тобі. Стопочці так важко, ― береться за звичкою ремствувати. 

― Мам, ― випрямляюсь. ― На наступних вихідних плани в силі? Ми на дачу, свято для своїх?

― Так любий… Тато вже й на роботі попередив, щоб не турбували в неділю. 

― Я буду не сам…

На тому кінці тиша. Навіть бачу наче наяву як мама супить ідеально окреслені брови.

― Не сам? А з ким? Дівчиною?

― Нареченою, мам, ― вирішую відразу кинути “гранату”.

― Нареченою! ― у мами виривається ошелешений зойк. На трохи віддаляю слухавку. Дуже вже пронизливо.

― У тебе наречена, Марк? Чому ти не казав? Чому ми не знаємо?

― Тепер знатимете.

Та маму не бентежить моя лаконічна відповідь, сипле питаннями, наче з рогу достатку.

― А що за дівчинка? Хто вона? Невже, Марку! Невже це Аліночка! Яке щастя. А я знала! Мені лелека цієї ночі снився…

Ох, ці вже мамині віщі сни… Перервати потік важко, але я вже ж намагаюсь.

― Ні мам. Не Аліна.

― Не Аліна, ― розгублено. ― А хто?

― Побачиш, ― посміхаюсь. ― Вона тобі сподобається… ― впевнено обіцяю й кладу слухавку.