Читати книгу - "Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль"

***

Настрій стрімко повзе в гору. Хіба ж я думав, що виконуючи тупу повинність відмазувати брата замість обіду наштовхнусь на Кішку. Зізнаюсь, допускав таку можливість, але не особливо сподівався. Приміщення факультету величезне, й бродити по ньому сталкером, шукаючи вперте дівчисько наміру не мав. Хоча й збирався поговорити й прояснити вчорашню розмову. Просто ще час для цього не викроїв. Клятий проєкт який день колупав мозок. І батьки. І Стьопка. Часом мені здавалось, що з’явився я на світ тільки, щоб було кому розгрібати проблеми. 

Але схоже тепер маю солодкий бонус, зекономлений час і перспективи на майбутнє. Ринок з німцями все менше й менше стає ефемерним. Сімейних люблять. Щоправда, до трудоголіків теж ставляться з підозрою. Але ніхто ж їм афішувати не буде, що я вихідні проводжу за комп'ютером.

На роботу запізнююсь. Але вперше не особливо переймаюсь. Й з головою поринаю у папери та макети. Ми просто мусимо знайти вихід із ситуації, просто мусимо. 

От бувають проєкти важливі, бувають дуже важливі, бувають такі собі, які й втратити не шкода. А бувають доленосні. І цей саме з таких. З тих, що відкриє двері на ширший ринок, той, який виходить далеко за межі країни. Втратити ласий шматок, це поховати себе ще на кілька років під такими собі варіантами. Коли працюєш, тому що треба, коли розумієш, що тут вище голови не стрибнеш. Саме тут, у цьому місці ти вже досяг максимуму.  

Про таке я мріяв все життя, до цього прагнув. І вчився з самого початку, гриз той клятий граніт науки. Чисто з впертості пішов не на той факультет, який хотіли батьки. І свою діяльність розпочав у маловідомій невеличкій фірмі по транспортуванню та збуду хімічних речовин. А зараз ця сама фірма ледь не всіма постачаннями хімікатів по Україні займається. 

Смішно сказати, бо починали ми зі звичайної гуми, і взагалі як невеличкий філіал закордонної компанії, такий собі перевалковий пункт між двома точками… Тепер цей філіал мій. І стільки сил та роботи в нього вкладено, що програти не маю наміру аж ніяк. Німці мають бути нашими. У нас чудові спеціалісти, гарна продукція та зручне розташування, вихід до портів, кордони з багатьма європейськими країнами. Ми достойні вийти за межі й працювати на експорт. Як то кажуть, сам бог велів.

Коли підіймаю голову, за вікном темрява, а на годиннику десята. В офісі я чи не єдиний, Навіть вірна секретарка відпросилась кілька годин назад і умотала додому. А мені куди спішити? Одинак… 

― Як куди? ― раптово пригадую й стискую від роздратування зуби. Я ж Кішку обіцяв забрати. А ще думав перед цим, хоч якихось тих дурнуватих жіночих штучок прикупити, поки вона у мене залишиться. Мій холостяцький барліг дуже прозоро натякає, що там ніколи не ступала нога жінки. Навіть Аліни. Квартиру, в якій ми колись жили удвох, я давно продав. І купив іншу. В новому будинку, з закритим двором, підземним паркінгом, щоб не хилитатись в пошуках вільного місця, і повністю безлику. Щоб навіть і близько не нагадувала про минуле, і про те, яким я був молодим та закоханим бовдуром. 

― Дідько! Кішка! ― знову нагадую собі й починаю швидко збиратись. 

Студентом я був давненько, але наскільки мені не зраджує пам’ять, у гуртожитках досі практикують комендантську годину. Треба встигнути до одинадцятої хай там що. 

Поки збираюсь пишу їй повідомлення, що сказала прізвище, гуртожиток та номер кімнати. Не підписуюсь, думаю, й так зрозуміє. 

Як добре, що зараз будь-кого можна знайти в соцмережах через спільних знайомих. Гаразд, не будь-кого, але більшість. Я виняток. Взагалі людина не соціальна. Профіль був створений ще за царя Гороха, коли роботу шукав. Виявляється  є така вимога у деяких компаніях. Щоправда, на сторінці ні фото немає, ні відео, порожня стіна, а з інформації лиш місто та виш. Ну, не рецепти ж тортів мені репостити чи родичам вітальні картинки пересилати, залипати в стрічку теж часу немає. 

Взагалі здається, що чим більше люди проводять часу в інтернеті, ти більше деградують. Така іронія, адже всесвітню мережу було створено навпаки, для того, щоб людина мала доступ до будь-якої інформації й розвивалась. Але гомо сапієнс пішли іншим шляхом, срачі на форумах звісно ж цікавіші. І отруту зцідиш, і власну велич почухаєш, а для близьких залишишся мілашкою-ківточкою.

Спускаюсь на перший поверх, прощаюсь кивком з охоронцем  і вже виходжу з будівлі, як телефон у кишені починає вібрувати. 

Ще не встигаю здивуватись, звідки у Кішки мій номер, як вже підіймаю слухавку. 

― Буду через пів години. У тебе коли комендантська година?

― Ти що бухий, Марк? ― чую раптово голос Аліни. ― Яка комендантська?

Кривлюсь мимоволі. Так дивно, а раніше ж подобався. Зараз відчувається наче ножем по склі. До дрижаків.

― Я не тобі. Сплутав. ― грубо відрізаю.

На тому кінці затихають. Навіть уявляю, як починають в її гарненькій голівці крутитись запитання. Але не спитає, горда. За стільки років добряче її вивчив

― А за мною заїдеш? ― врешті видає.

Аж спотикаюсь, притримуюсь за дах авто.

― У мене інші плани.

― Хто вона?

Почалось. Щось змінилось? 

Затискаю плечем телефон. Відкриваю машину.

― Аліна, яка тобі різниця? 

― Ти мені не чужий! ― чуються злегка істеричні нотки. Незвичні для неї. Вона ж снігова королева.

― Але й не близький, щоб ти допитувала. Наші дороги розійшлись. Твої слова, не мої. Вони й зараз не перетинаються. Бувай, ― вирубаю.

Може й різкувато. Але краще так. Бо дійсно, вже не цікаво. 

Можливо, якби через кілька місяців після розриву вона подзвонила… написала… Можливо тоді. Тоді б я повівся по іншому. Тоді я й був іншим. А зараз перегоріло. Навіть попелу не лишилось.