Читати книгу - "Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль"

Діана

От як йому це вдалось? Як, на дідька, могла погодитись? А чи погодилась... Слово “так” я не сказала. А проте зараз задумливо сиджу на своєму ліжку в гуртожитку і дивлюсь у відчинені дверцята шафи. А поряд, на підлозі розкриті нетрі дорожньої сумки. На дні самотньо лежить пакет з гігієнічними засобами. Моя умивалка та зубна щітка ― єдине в чому впевнена, що знадобиться. Ні, ще улюблена піжама. Її, зваживши усе, кидаю також. Книги, конспекти... Але який одяг брати, не знаю. І на скільки часу розраховувати. Про термін Марк не згадував, а я, як загіпнотизоване кроленя, навіть не уточнила. Пів години тому відписалась йому щодо адреси, і він уже ось-ось має бути, а я ще досі й половини не зробила. 

Рипають двері, скидаюсь перелякано ― мабуть, він. Але тут же сідаю знову на ліжко й розчаровано зітхаю. В кімнату ввалюється Тася, а я так розраховувала, що встигну до її приходу. Вона ж допитлива наче сорока, змучає так, що й дихнути не зможу. А розповідати про Марка не хочеться до зубовного хрускоту. 

Сусідка, звісно ж, кидає зацікавлений погляд на сумку, потім на мене. Якусь хвилину вертиться по кімнаті, скидаючи шубку й чобітки та ховаючи їх у шафу, й знову втуплюється в мене.

― Додому їдеш?

Хитаю головою

― Ні, ― чухаю лоба й додаю до поклажі спортивний костюм. Таке теж повинно у пригоді стати. Зручно й тепло. 

Моя відповідь спантеличує сусідку, і вона який час тримається, щоб не взятись за допит. Але їй муляє, це видно й неозброєним оком.

― А куди? ― звісно ж програє битву з власною цікавістю.

Прикушую губу. Досі не придумала, як пояснити. Назвати Марка хлопцем язик не повертається. Який з нього хлопець. Він старший і набагато. 

― В гості, ― обмежуюсь нейтральним. 

Відвертаюсь, натякаючи, що не готова обговорювати далі. Але хіба колись особисті кордони Таську спиняли.

― В гості? До Стьопи? Невже зійшлись знову? ― очиці виблискують, а в голові вже, мабуть, формуються деталі пікантної плітки, якою вона завтра поділиться з усім курсом.

Нервово смикаю плечем. Ну, для чого нагадувати, й так найближчим часом він мелькатиме в моєму житті. Мимоволі, звісно, але не тішу себе сподіваннями, що брати не контактуватимуть. 

― Не зійшлись, і не зійдемось! ― похмуро відрізаю. ― І пошукай, будь ласка, мій кашеміровий светр у своїх речах. Я його хочу забрати.

― У мене нема! ― відразу надувається.

― Ти навіть не глянула! ― обурююсь. 

― Я свої речі знаю напам’ять. Чого дивитись?

― Я свої теж. І востаннє цей светр я бачила на тобі місяць тому. Ти обіцяла його випрати після дискотеки в “Планеті”, ― нагадую, ледь стримуючи роздратування.

Та навіть не тішу себе сподіваннями, що моє обурення спонукає Тасю віддати річ. Схоже вона вирішила під шумок її собі забрати. А дарма, це мій улюблений светр. М’який та теплий, чи не єдиний, який не викликає дискомфорту та поколювання на шкірі. І не електризує волосся. Я буду відвойовувати його всіма силами.

― Я випрала й віддала. Пий щось для пам’яті, Острозька, бо “склєроз” не “дрємлєт”!

― Вертаю пораду й очікую свій светр, ― парирую. ― Якщо ти не випрала, так вже й бути, сама виперу. 

Таська складає руки на грудях й набирає повітря, напевно, аби щось грізне відповісти, але в цей самий час лунає стук у двері. 

― Заходьте! ― голосно кричу й прикидаю яким чином відібрати своє. Не лізти ж до неї в шафу. Але з іншої сторони, якщо вона моє не віддає…

― Вітаю… ― звучить хрипкий знайомий голос, мурахи пускаються в танок. ― Ді, ти зібралась?

Ковтаю гнівні слова, що вертяться на язику. Марк завжди вибиває мене з колії, й я роблюсь сама не своя.

― Привіт, ― напускаю байдужість. Але в душі тішусь, помічаючи, як у Таськи відвалюється щелепа. Марк дуже гарний. Темноволосий, високий, У діловому костюмі. У сусідки ледь слинка не крапає. 

― Привіт, ― посміхається він, побачивши, що я не одна. 

І в моїй душі ворушиться щось схоже на заздрість. Так мило й звабливо до мене він ніколи не посміхався. 

― Привіт, ― встає Таська й плавно похитуючи стегнами йде до мого псевдонареченого. ― Я Тетяна, ― протягує руку.

“Тетяна”, ― пирхаю подумки. Таким тоном, наче наступне, що прозвучить ― поетичне “Ларіна”. Тільки от прізвище у Таськи звичайне, Ложка. Й звісно, вона його вважає недостойним, та ніколи не називає. Підозрюю, що Владос носить горде звання її хлопця на п’ятдесят відсотків, тому що Потоцький. А Потоцький то ж престижно.

― Тася. Светр, ― мстиво нагадую. 

Губи сусідки стуляються в тонку лінію, в очах роздратування.

― Та подавись ним, ― пирхає. Відходить до шафи й кидає мені. Ловлю й миттю ховаю в сумку, не роздивляючись. Навіть якщо прала, виперу знову. Огидно. 

― Я майже все зібрала, ― киваю. 

― О і чудово, кицю, ― Марк нарешті розморожується й крокує в кімнату. А далі, видно, згадавши нашу домовленість, несподівано входить в роль. Притягує за талію й цілує. Легко чмокає в вуста, та я все одно червонію. Здається, навіть чую як Таська скрегоче зубами від роздратування. 

― У тебе лиш одна сумка? ― відривається, скоса дивиться на мій баул.

― Що? ― кліпаю, приходячи в себе. ― А, так! Зараз ще пару футболок кину та ще дещо, ― червоню ще більше й намагаюсь запхати непомітно пакетик з білизною. От я забудько, треба було відразу його кинути, коли нікого не було. 

Марк прискіпливо оглядає мої мізерні пожитки.

― Якщо щось забудеш, не страшно. Докупимо. 

― Ага, ― тримаю маску незворушності, поки застібаю блискавку й з насолодою вслухаюсь як кришаться від злості зуби сусідки. 

― Ходімо, ― оголошую. 

Хапаю куртку, взуваю черевики.

Марк підхоплює сумку й бере мене за руку. 

― Було приємно познайомитись, Тетяно, ― кидає на останок. 

Я навіть не обертаюсь. Лопатками відчуваю заздрісний погляд. Мабуть, ця угода вже тільки за ось цей погляд варта того, що я на неї погодилась.