Читати книгу - "Подорож до щасливого подружжя, Максим Veritas"

Ніколи не забуду той день, коли в нашій країні розпочалася повномасштабна агресія. Тоді, напевно, у кожного з нас рухнули плани, мрії, і життя вносило свої корективи із швидкістю звуку. Не минуло це і мою родину. Проте на той момент вміли приймати рішення і нести за них відповідальність вже не тільки я, а й моя дівчина. Ми відносно спокійно сприйняли цю новину і були готові до будь-якого сценарію розвитку подій. Моя кохана тоді змусила мене нею пишатися.

   Я продовжував свою службу, мріючи про те, що по закінченню війни, якщо все буде добре, ми обов’язково одружимося. Не хотів поспішати, бо не хотів залишити її вдовою, адже в перші місяці ніхто не знав, що буде далі. Проте, хвала Всевишньому, місяці проходили, нас тримали в резерві перші чотири місяці. Мене залишили і надалі в резерві, дивитися за каплицею і співпрацювати з військовим капеланом.
    І ось одного разу мама дружини сказала: “Діти, а можливо вже час розписатися?” Чесно кажучи, я вже в той момент не вагався, тому що, як я казав у розділах, присвячених зустрічанню і будуванню відносин, дивився, аналізував, говорив. І вже на той момент абсолютно стовідсотково прийняв рішення, що хочу бути разом з нею, незважаючи ні на що!
    Останньою краплею моєї впевненості в ній став той факт, коли родина зібралася на нараду стосовно того, чи лишаються вони в країні, чи виїжджають, Інна сказала чітко і однозначно: “Я без Максима нікуди не поїду.” В країні залишилися всі.
   Як я казав, у родині повинні бути спільні інтереси, цілі і пріоритети в житті. Моя кохана ще раз довела для мене, що “куди голка, туди і нитка”. Голова жінки – чоловік. До речі, я її ні до чого не спонукав, то був суто її вибір, за який я буду пам’ятати до самої смерті.
     Тому, коли на заручинах я пропонував їй стати моєю дружиною, пам’ятаючи про те, що в нас спільні інтереси, що ми маємо спільні пріоритети, ми живемо в одному напрямку. Я просив її руки у батьків з чітким усвідомленням того, що я несу відповідальність за неї і нестиму її усе своє життя, скільки Бог мені дозволить.

    Кожна людина, яка вступає в шлюб, повинна мати таку саму настанову на своє життя. Якщо одружилися, то все, двері закрилися раз і назавжди. Я стовідсотково впевнений у своїй коханій. Я свідомий того, що я роблю, і ніякого “не зійшлися характерами” бути не може. Що б не сталося в шлюбі, з того моменту, коли ми розписалися і сказали один одному “так”, вже не існує двох людей, існує єдине ціле, яке не можна розділити навпіл. Тому терпіть, любіть, живіть, що б у вашому житті не сталося. Після укладання шлюбу життя кінцево і безповоротно ділиться на “до” і “після”. І те, що було до шлюбу, згорає, і повороту назад уже немає.
    Життя прекрасне, коли ти готовий нести за нього усвідомлену відповідальність. А тому разом назавжди, поки смерть не розлучить нас!