Читати книгу - "Келен, Yevhenii Nahornyi"

Печера Зарґота була тихою, якщо не рахувати низького гудіння вітру, що вривався крізь тріщини в скелях. Золоті жили на стінах мерехтіли в тьмяному світлі, відбиваючи полум’я невеликого багаття, яке Келен розвів за допомогою магії. Він сидів на кам’яній брилі, його мантія, ідеально відновлена після бою, гойдалася від легких поривів. Посох із рунами лежав поруч, а маска, що приховувала його череп, була знята — тут, перед драконом, йому не потрібно було ховатися. Зарґот лежав неподалік, його величезне тіло згорнулося навколо купи золота, а очі, схожі на розпечене вугілля, дивилися в темряву. Келен відчував спокій у цій печері, але його розум був бурхливим, як штормове море.

Він залишився тут, у горах Бекста, щоб переосмислити себе. Ким він був до того, як некромант оживив його кістки? Уривки спогадів — бої, кров, чиїсь крики — спливали в його свідомості, але не давали відповідей. Хто він тепер, скелет, що блукає світом під ілюзією людяності? Яка мета його жалюгідного існування? У Ларвії він знайшов місце серед людей, але лише тому, що його мантія, маска й артефакт із голосом приховували правду. Без них він був би чудовиськом у їхніх очах — нежиттю, яку треба знищити. Ця думка гризла його, як холод, що проникав у кістки, хоч він і не відчував холоду.

Келен думав про Ларвію, про її гамірні вулиці, торговців, найманців. Там він не бачив інших рас — ні ельфів, ні гномів, ні дворфів. Книги в бібліотеці розповідали, що люди часто ворогують з іншими расами, заздрячи їхнім умінням чи боячись їхньої інакшості. Ельфи були надто витонченими, гноми — надто впертими, дворфи — надто гордими. Але жодна раса, за словами книг, не зрівнялася б із людьми в жорстокості. Їхні війни, їхня жага влади, їхня готовність знищувати заради скарбів — усе це Келен бачив у розповіді Зарґота про падіння Кратії. І все ж люди домінували в цьому світі, їхні міста росли, а інші раси ховалися в лісах чи горах.

Одного вечора, коли багаття тріскотіло, а Зарґот чистив лусу, дракон заговорив, його голос гримів, як далекий грім:
— Люди — пошесть, Келене. Їхня жага війни безмежна. Вони знищують усе, що не можуть зрозуміти чи заволодіти. Єдине, що їх стримує — і то не завжди — це їхні “договори”. Папери, слова, обіцянки, які вони ламають, щойно з’являється нагода.

Келен кивнув, його кістки ледь чутно клацнули.
— Я бачив їх у Ларвії, — відповів він, його голос, створений артефактом, звучав задумливо. — Вони посміхаються, торгують, сміються. Але я знаю, що якби вони побачили мої кістки, їхні мечі були б швидшими за посмішки.

Зарґот видав хрипкий сміх, його ікла блиснули.
— Саме так. Ти ходиш серед них, прихований ілюзією. Але що буде, коли ілюзія зникне? Вони не приймуть тебе, Келене. Не тому, що ти нежить, а тому, що ти інакший.

Ці слова влучили в ціль. Келен зрозумів, що до нього добре ставилися в Ларвії лише через його маску, мантія й людський голос. Ролан, Елара, Мірра, навіть Ліна з гільдії — вони бачили в ньому “мага-мандрівника”, а не скелета. Без ілюзії він був би вигнанцем, як ельфи після падіння Кратії, як Зарґот у своїх горах. Ця думка запалила в ньому щось нове — не гнів, а рішучість. Він не хотів ховатися вічно. Він не хотів бути чужинцем у світі, який міг би бути кращим.

Келен устав, його кістки клацнули, коли він підійшов до золотих жил на стіні. Він торкнувся їх, відчуваючи холод металу під пальцями. “Я можу бути сильнішим,” — подумав він. Усі його мандри — Ларвія, гільдія, бій із драконом — показали, що він здатен на більше. Його магія, вивчена з давніх книг, була потужною. Його бойові навички, відточені в невідомому минулому, робили його грізним. Але цього було замало. Він хотів стати наймогутнішим магом і бійцем, якого бачив цей світ. Не заради слави чи влади, а заради мети, що народилася в цій печері.

Він повернувся до Зарґота, його очниці дивилися прямо в палаючі очі дракона.
— Я хочу створити королівство, — сказав Келен, його голос був твердим, як камінь. — Місце, де раса не матиме значення. Де ельфи, гноми, дворфи, навіть нежить, як я, зможуть жити без страху. Де походження не визначатиме твою долю. Ти говорив, що хочеш охороняти скарби й спадщину. Чи приєднаєшся до мене?

Зарґот підняв голову, його луска зашурхотіла. Він довго мовчав, ніби зважуючи слова Келена. Нарешті він заговорив:
— Королівство без упереджень… Це мрія, гідна дракона. Я приєднаюся до тебе, Келене, але шлях буде важким. Люди не віддадуть своєї влади легко. Ти готовий битися за це?

Келен стиснув посох, відчуваючи, як руни на ньому нагріваються.
— Я готовий вчитися, битися, створювати. Я не знаю, ким був раніше, але тепер я знаю, ким хочу бути.

Зарґот кивнув, його очі спалахнули схваленням.
— Тоді починай, Келене. Я буду поруч, охороняючи твої скарби — і твою мрію.

Келен сів біля багаття, його розум гудів від планів. Стати наймогутнішим магом означало опанувати давню магію до досконалості, знайти нові артефакти, можливо, навіть Лук Місяця. Стати бійцем означало відточити навички, що ховалися в його кістках. А створити королівство… Це вимагало союзників, знань, сили. Зарґот був першим, але мали бути й інші — ельфи, гноми, ті, хто, як і він, хотіли кращого світу.

Він глянув на зорі, видимі крізь тріщини в стелі печери. Його жалюгідне існування більше не було жалюгідним. У нього була мета, і вона світилася яскравіше за золото Зарґота. Келен знав, що шлях буде довгим, але вперше за своє нове життя він відчував, що йде правильною дорогою.

Келен підвівся, його мантія зашурхотіла, і заговорив, його голос, створений артефактом, звучав упевнено:
— Зарґоте, твоє золото тут у небезпеці. Люди приходять, шукаючи скарби. Якщо ми хочемо будувати щось разом, нам потрібне безпечне місце. Моя бібліотека — підземний притулок, захищений рунами й магією. Там є артефакти, книги, знання, які можуть допомогти нам. Перенесімо твої скарби туди.

Зарґот нахилив голову, його луска зашурхотіла, коли він озирнувся на купи золота й коштовностей. Його голос прогримів, але в ньому відчувалася зацікавленість:
— Бібліотека, кажеш? Місце, гідне скарбів дракона? Якщо воно таке, як ти описуєш, я згоден. Але я мушу побачити його на власні очі.