Читати книгу - "Чарунки долі"

мандрівки крізь час, — це, звісно, машина часу, яку створила геніальна фантазія Герберта Велса. Український письменник кінця XX сторіччя Фелікс Кривін використовує вигадку британця, аби створити власну фантастичну історію. У його повісті «Я вкрав машину часу» історик із майбутнього краде машину часу і втікає на ній у минуле, аби дізнатися, хто є зрадником у партизанському загоні часів Другої світової війни. Він опиняється в цьому загоні, будучи певним, що всі партизани приречені на загибель. І саме це знання робить із нього зрадника. Потрапивши в полон із дівчиною-партизанкою, в яку вже встиг закохатися, він, аби врятувати її від тортур і наблизити неминучу смерть, розповідає ворогові всі таємниці загону. Відтак усі партизани гинуть, а недолугого історика, попри його бажання, рятує таємний агент, надісланий із майбутнього. Цей фантастичний сюжет змушує поглянути на минуле не як на послідовність фактів, а як на нашу оповідь про них. Минуле — це не те, що відбулося, а те, що ми розповідаємо про нього нині. Але тоді наше майбуття є лише розповіддю про наші теперішні очікування.

У менш відомому творі Велса, оповіданні «Новий пришвидшувач», ідеться про винайдення засобу, через уживання якого людина вповільнює для себе перебіг часу, встигаючи за миті пережити години. Чи не опинилися ми сьогодні в схожій ситуації? Чи не призвело стрімке пришвидшення всіх процесів нашого життя до того, що змінився сам перебіг часу, минуле й майбутнє стиснулися до теперішнього? Сучасний літературознавець і філософ Ганс Ульрих Ґумбрехт говорить про те, що сьогодні змінилася сама сутність часу. Іще в середині XX сторіччя люди жили в часі, який велично плинув від минулого до майбутнього. Минулі роки ховалися від них під серпанком забуття і губилися в культурно-історичній далечині, а майбутнє здавалося чимось непередбачувано новим. Сьогодні ми натомість живемо в дуже щільному й водночас місткому Тепер. У ньому зникає межа між теперішнім, минулим і майбутнім. Забуття компенсують технічні засоби збереження інформації, а культурно-історична дистанція зменшується аж до відсутності в нескінченних римейках, реміксах і ремастеринґах. Як сказав Вальтер Беньямін, настала доба технічного репродукування витвору мистецтва, і це створило новий спосіб його сприйняття. А поширення технічного репродукування на всі сфери нашого життя створило новий спосіб переживання часу. Наші діти часто-густо слухають ту саму музику, яку слухали наші батьки, дивляться оновлені версії старих фільмів. Минуле не віддаляється від нас. Воно тут, напохваті, в електронному фотоархіві, в аудіо- або відеофайлі. При цьому сучасні технічні засоби уможливлюють збереження минулого майже без втрати якості. Коли аналогові носії замінили цифровими, минуле увірвалося в сучасність. Живий час наче поступився штучній цифровій вічності. Майбутнє також непомітно змінило свою природу. Воно тепер не збуджує фантазію новизною можливих сюжетів, а відлякує катастрофою, сутність якої очевидна в сучасності. Андрєй Тарковський передбачив це, коли вклав до вуст одного з героїв фільму «Сталкер» такі слова: «Це раніше майбутнє було лише продовженням теперішнього, а великі зміни майоріли десь там, попереду, а тепер майбутнє злилося з теперішнім». Цю думку відтворює Ларс фон Трир у фільмі «Меланхолія», показуючи, що кінець нашого світу примітивно простий і передбачити його надто легко: на Землю налетить величезна зірка на ім’я Меланхолія і поглине її. Втім, очікування цієї катастрофи, яке породжує меланхолію, приходить не з майбутнього. Це очікування пронизує сучасність. Меланхолія розлита в сучасності, вона вже тут, і кожен герой фільму відчуває її по-своєму.

Однак, можливо, така трансформація часу — це не так уже й погано. Може, ми нарешті потрапили до божественного вічного Тепер. Адже Бог не живе у часі, для нього не існує ані минулого, ані майбутнього. Він одвічно перебуває у всеохопному теперішньому. Проте, не варто забувати, що наше вічне Тепер відрізняється від божественного своєю штучністю. Ми неспроможні зупинити перебіг часу. Ми здатні лише навіки зафіксувати його моменти. Що це нам дає і чим загрожує? Фантастичний сюжет роману аргентинського письменника Біоя Касареса «Винахід Мореля» вказує нам на одну із жахливих можливостей такої штучної фіксації часу. Герой цього твору потрапляє на острів, на якому стикається з дивною реальністю, що складається з окремих стало повторюваних фрагментів. Поступово він здогадується, що цей ефект створюють хитромудрі апарати, які програють ті ж самі зафіксовані в незбагнений спосіб сюжети. Люди, які з’являються у цих сюжетах, день-у-день промовляють одні й ті ж слова і здійснюють ті самі вчинки, з ними відбуваються ті самі події. При цьому ці люди настільки реальні, що їх можна не лише почути і побачити, але й відчути на дотик. Самі ж вони, звісно, не сприймають нічого, що не є моментом колись зафіксованої реальності. Ба більше, нам невідомо навіть те, чи вони взагалі щось сприймають, зокрема самих себе й плин часу, в якому вони існують. Це питання залишається без відповіді, як і питання сучасного австралійського філософа Девіда Чалмерса про те, чи мають досвід зомбі. Я можу уявити зомбі, який діятиме так само, як я, але мені ніколи не вдасться збагнути, на що це схоже: бути зомбі. Всередині зомбі панує суцільна темрява. Я не можу наважитися на твердження, що зомбі, як і я, переживає себе в цьому світі як того, хто переживає цей світ, тобто неможливо говорити про те, чи є в зомбі самосвідомість. А це також означає, що нам невідомо, чи переживає зомбі плин часу.

Героєві роману Касареса вдається втекти з цього острова живих привидів або віртуальних зомбі. А згодом він дізнається про те, що неподалік від місця його тимчасової ізоляції в океані було знайдено корабель на дрейфі, весь екіпаж і пасажирів якого вразила дивна хвороба. Усі вони почали поступово зникати, наче невидимий невблаганний ластик стирав їхні тіла з картини світу. Це, здогадно, і були ті люди, чиї зображення герой роману побачив у повторюваних сюжетах на острові. Зберігши у вічному відтворенні декілька днів зі свого життя, самі вони зникли. Страховинна карикатура на нашу цифрову вічність, чи не так?

Проте нас уже багато разів лякали кінцем усіх часів, кінцем світу або кінцем історії, а час, як і раніше, все тече. І найзахопливішою мандрівкою в ньому є життя кожного або кожної з нас, найзахопливішою саме через її неповторність. Чи має рацію Фридрих Ніцше, говорячи про вічне повернення? Усе пережите й здійснене повторювалося й повториться нескінченну кількість разів. На думку Мілана Кундери, саме це нескінченне повторення здатне надати сенс кожному нашому переживанню, саме це повторення звільняє нас від «нестерпної легкості буття». Einmal ist keinmal. Одного разу — це ніколи. Що