Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Чим зобов’язаний вашій увазі?

— Справою, Іване Карповичу, важливою справою, яка є в мене до вас.

Він усміхається, а я його розглядаю. Десь бачив. У мене пам’ять на обличчя, як в Уляни Гаврилівни на слова. Бачив. Раз чи два, але знайоме обличчя.

— Та спочатку я відрекомендуюся. Звати мене Олексій Посульський, я тутешній землевласник. Чули про мене?

— Чув, — киваю. Ну справді, він же! Перший багатій в Охтирському повіті. Отримав від батька у спадок маєток. Великий, але вкрай занедбаний. Тричі під заставою, боргів на десятки тисяч. То цей Посульський покинув навчання в Москві, узявся за справи, кілька років і вдень і вночі працював, піднімав маєток — і підняв. Таким виявився метким, що не тільки батьківщину врятував від кредиторів, а ще й навколишніх земель та економій докупив. Збіжжям торгував, худобу скуповував, лісом займався, оце зараз начебто нафту знайшов у себе на землях. Поважна людина.

— Отже, тепер почну про справу. Тільки прошу — все, що почуєте від мене, мусить залишитися в цій кімнаті, — знову всміхається, тільки зовсім не весело йому, і губи зубами кусає.

— Інакше і бути не може, — запевняю його.

— Добре. Отже, мені, Іване Карповичу, потрібно, щоби ви знайшли одних людей.

Дивиться він на мене, а я микитую. Людей? Боржників? Сердечні справи? Прикажчик із готівкою втік?

— Яких я вважаю небезпечними для себе, — продовжує Посульський.

Революціонери хочуть для партійок своїх гроші заробити? Кримінальники якісь?

— Що скажете, Іване Карповичу?

— Нічого не можу сказати, бо нічого ще не почув.

— І то так, — він усміхається, заглядає в очі. Здається, вивчає мене, досі не вирішив остаточно, чи мати зі мною справу. Мовчить.

Я підводжуся, бачу його здивування.

— Коли вирішите остаточно, чи працювати зі мною, чи ні, тоді приїздіть до мене на хутір, там і побалакаємо. А поки не смію витрачати ваш час, — кажу йому і прямую до виходу з кабінету.

— Я вирішив, — каже він, коли я вже біля дверей. — Я працюю.

Поки я повертався за стіл, Посольський увімкнув грамофон. Шаляпін заспівав. Посульський сів навпроти і почав швидко говорити, наче якомога скоріше хотів усе розповісти.

— Два тижні тому я їхав до Гадяча на ярмарок. Їхав одягненим як звичайний прикажчик. Я часто так роблю, бо як бачать, що з панів, то ціну задирають, думають, що дурний, не розумію нічого. Так ось, я планував дістатися Гадяча ще увечері, але зламалося колесо брички. Поки його полагодили, стемніло. Вночі їздити не люблю, бо на дорогах не дуже спокійно, то вирішив заночувати у господаря майстерні. Він сам запропонував. Я йому раніше наплів, що програвся в карти і тепер їду до хазяїна отримувати стусанів. Брехав, щоб не подумали, що гроші в мене є. Розплатився за роботу останніми копійками, все зітхав та скаржився на долю. Господар запросив мене разом повечеряти. Випили ми по чарці, я миску борщу з’їв і більше нічого не пам’ятаю.

— Горілка?

— Він з одного графина і мені, і собі наливав, у чарку мені нічого не підкидав. Я слідкував. Думаю, що у борщі щось було. Так ось, я знепритомнів. Отямився у підвалі. Темно навколо, тиша, а я голий і припнутий кайданами до стіни.

Він дивиться на мене, хоче побачити реакцію, але її немає. Я ж за роки роботи в охранці стільки всього надивився та наслухався, що мене тепер хіба що янголи Апокаліпсису здивують. Та й то спочатку з’ясую, чи не бунтівників то витівки, чи не ворогів імперії, а потім уже дивуватимуся. Між тим, Посульський продовжив.

— Потім прийшов чоловік. Голомозий, у дранті, з гасовою лампою і цеберком якихось помиїв. Наказав мені їх їсти. Якийсь куліш, жирний та несмачний. Я не хотів їсти, спитав, де я і що відбувається. А чоловік притиснув мені руку і загнав голку під ніготь. Ось, досі слід є.

Посульський показує мені праву долоню. І я бачу під нігтями слід. Справді схожий на той, який буває, коли заганяють голку під ніготь. Я знаю, бо бачив закатованого есдемами провокатора. Той самий слід під нігтем.

— Він примусив мене їсти куліш, з’їсти все, що приніс Поки я ковтав ту гидоту, озирався навколо. Я був у підвалі, складеному з дикого каменю. Великому підвалі зі стелею десь метри чотири заввишки. Ну, два сажені. Я був припнутий до кільця у стіні. Такого кільця, як ото коней припинають. У центрі підвалу був причеплений великий гак, а поруч стояли столи з посудом, ножами та сокирами, наче в різницях. Коли чоловік пішов, знову стало темно. Я почав смикати кайдани. Я смикав їх наступні чотири дні! Увесь час! Я зідрав шкіру на руках до крові, але смикав. А ще їв помиї, бо той чоловік приходив кожні кілька годин. Приходив і змушував жерти жирні помиї!

Він зривається на крик, і я бачу переляк в його очах. А цього ж хлопця нелегко налякати. Чув я, як він від розбійників відстрілювався і як з бувалими купцями торгувався. Але от зараз весь тремтить, підхоплюється, відходить до вікна, витирає піт із лоба хусточкою. І я розумію, що справа серйозна. Не якісь там забаганки. Чекав, поки Посульський повернеться за стіл.

— Ви чули про щось подібне? — спитав він у мене.

— Викрадачі говорили про викуп?

— Ні! Жодного слова! Вони так і не дізналися, хто я насправді!

І зі мною ніхто не балакав. Просто приходила та голомоза потвора і примушувала мене жерти жирні помиї! Ось і все! Жодних пояснень, жодних розмов, узагалі нічого!

— Тихіше, ви перекрикуєте Шаляпіна, — попередив я.

— Я ледь не збожеволів тоді!

— І як ви звідти вибралися?

— Я таки вирвав кільце зі стіни! Я увесь час рвав його і вирвав. Потім вбив тим кільцем потвору з цеберком, узяв ключі, вийшов із підземелля. Воно було під тою майстернею, де я зупинився на ніч. Надворі було темно. Я заліз до сараю поруч, де залишав коня та бричку, але їх не було. То довелося пішки бігти до Гадяча. Ще тільки світало, а я вже був там і швидко повернувся з поліцією до майстерні. — Посульський робить паузу. — Але там