BooksUkraine.com » Пригодницькі книги » Останній з могікан 📚 - Українською

Читати книгу - "Останній з могікан"

150
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Останній з могікан" автора Джеймс Фенімор Купер. Жанр книги: Пригодницькі книги. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 103
Перейти на сторінку:
цю уважливість, вони побачили, що розвідник, підперши руками голову, знову сидить біля пригаслого вже вогнища. Поза його посвідчувала, як глибоко він задумався над тією таємничою пригодою, що урвала їм вечірню молитву.

Гейворд узяв із собою запалену гілку, що тьмяно освітила вузьку печеру, де сестри мали перебути ніч. Зручно примістивши світильника в стіні, він підійшов до жінок, що з ними оце вперше опинився на самоті, відколи вони покинули безпечні вали форту Едварда.

— Будьте з нами, Данкене, — попросила Еліс. — Ми не заснемо в такому місці, коли ще й досі бринить нам у вухах цей жахливий крик!

— Перше огляньмо, чи надійна ця фортеця, — відповів він, — а тоді вже подумаємо про спочинок.

Він підійшов до дальшого краю печери, де вихід був також затулений укривалом, і, відслонивши його, вдихнув свіже й живлюще повітря водоспаду. Рукав річки, просто в нього під ногами, збігав глибоким і вузьким урвищем, яке вимила течія в м'якому камені. З цього боку, як гадав Гейворд, вода вповні гарантувала безпеку, тим більше, що кільканадцять ступнів далі проти течії вона, пінячись і вилискуючи, спадала в діл шалено-рвучким потоком.

— Тут природа створила непереборну перешкоду, — мовив Гейворд, показуючи на прямовисний схил до темної течії, і опустив заслону. — А по другий бік, як ви знаєте, добрі й вірні люди стоять на сторожі. Отже я не бачу, чому б вам не послухати ради нашого чесного господаря. Кора, я певен, погодиться зі мною, що сон вам обом потрібен.

— Кора може признати слушність вашої думки, але не годна її здійснити, — відказала старша сестра, сідаючи обік Еліс на ложі з гілля сасафрасу. — Бо є й інші причини, що відігнали б сон, не тільки цей таємничий крик. Скажіть-но самі, Гейворде, хіба можуть діти забути, як непокоїться їхній батько, не знаючи, де це його дочки в такій глушині і як їм ведеться серед безлічі небезпек?

— Він вояк і знає, що ліс дає також і укриття.

— Він батько і не може збутись батьківських почуттів.

— Який терплячий він був на всі мої примхи! Як охоче й любо сповняв мої забаганки! — забідкалась Еліс. — Ми були егоїстки, сестро, що нав'язалися в гості під таку небезпечну годину.

— Мабуть, занадто ми нерозважливо вчинили, напросившись саме нині, коли тут така непевність. Але я хотіла показати, що хоч інші, може, й покинули його в скруті, діти лишилися йому вірні.

— Коли він почув про ваш приїзд до Едварда, — лагідно озвався Данкен, — почалася люта боротьба у його серці між страхом і любов'ю. Та скоро любов перемогла, підсилена тривалою розлукою. «Це воля моєї шляхетної Кори веде їх, Данкене, — сказав він, — і я не опиратимусь їй. Дай боже, щоб, боронячи честь нашого короля, я виявив би хоч половину її твердості!»

— А про мене він нічого не говорив? — ревниво запитала Еліс. — Не забув же він зовсім свою маленьку Елзі!

— Авжеж ні! — відповів юнак. — Згадуючи ваше ім'я, він додавав тисячі найдорожчих епітетів, що їх я не зважуся повторити, але справедливість яких ладен гаряче засвідчити. Одного разу він сказав…

Данкен урвав мову, бо в ту саму мить, як його очі зустрілися з очима Еліс, що обернулася до нього, порушувана любов'ю до батька, — повітря знову розітнув гострий, моторошний крик і примусив юнака замовкнути. А тоді надовго запала німа тиша, тільки одне поглядало на одного, з острахом чекаючи, що крик почується ще раз. Нарешті укривало повільно відхилилося і при вході став розвідник. Неспокій виступив йому на обличчі, бо перед цією таємницею, що віщувала якусь небезпеку, могли виявитись безсилими вся його кмітливість та досвідченість.

РОЗДІЛ VII

Вони не сплять.

На скелях там їх ціла зграя,

І всі сидять.

Т. Грей, «Поет»

— Ми не можемо далі легковажити цим застереженням і сидіти в укритті, коли в лісі чути такі звуки, — мовив Соколине Око. — Панночки хай собі лишаються в печері, а ми з могіканами вийдемо чатувати на верхів'я скелі. Гадаю, що майор шістдесятого полку пристане до нас.

— Чи небезпека аж так близько? — спитала Кора.

— Про це знає тільки той, хто видає ті дивні звуки людям на осторогу. Я взяв би гріх на душу, коли б залишився в печері, чуючи таке застереження! Навіть той легкодух, що збуває дні свої у співах, розбурханий цим криком і каже, що «ладен кинутися в бій». Якби це тільки бій, то воно б річ зрозуміла її нам до спромоги; але я чував, що такі вигуки поміж небом і землею означають зовсім інший різновид війни!

— Якщо ці наші страхи походять від явищ надприродних, то нам нічого непокоїтись, друже, — спокійно мовила Кора. — Чи ви певні, що наші вороги не винайшли якогось нового й підступнішого способу вразити нас жахом, аби полегшити собі перемогу?

— Панночко, — повагом відповів їй розвідник, — тридцять років прислухаюсь я до лісових звуків, як людина, чиє Життя й смерть залежать від справності її слуху. Мене не ошукає ані скиглення пантери, ані посвист дрозда, а чи якісь вигадки диявольських мінгів. Я чув, як ліс скімлить, наче людина в нещасті, не раз я чував, як вітер виграє гіллям густих дерев; я чув, як блискавка креше повітря, наче вогняний стовп, і сипле довкруг іскри й полум'я. І завше при тому я думав, що чую лишень забави того, хто все це створив. Але від чого цей крик, що тільки-но почувся, ми не можемо сказати, ані могікани, ані я, чоловік без краплини чужої крові в жилах. Гадаємо, одначе, що це знак нам на добро.

— Дивна річ! — мовив Гейворд, беручи свої пістолети з того місця, де поклав їх на ніч. — Та чи це знак миру, чи клич до війни, знехтувати ним не можна. Ходіть, друже, наперед; я йду за вами.

Після важкого повітря печери прохолодні живлющі повіви од водоспаду всіх побадьорили. Свіжий вечірній вітер над річкою, здавалося, виповнював водоспадовим ревом найдальші закутини печер, звідки той рев повертався розміреним важким гулом, що звучав як відгомін грому з-поза далеких гір. Зійшов уже місяць, виблискуючи своїм світлом на воді, але те місце, де стояв Соколине Око з товаришами, ще лежало в глибокій тіні. За винятком клекоту води та подеколи рвучких подувів вітру, все навколо дихало таким спокоєм, що його лише ніч і безлюддя можуть породити. Марно подорожани вдивлялися в протилежний берег, шукаючи там ознак життя, що допомогли б з'ясувати походження того проразливого крику. Їхні пильні й тривожні погляди не могли прозирнути оманливого світла місяця або

1 ... 15 16 17 ... 103
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній з могікан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній з могікан"