Читати книгу - "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини"

— Ми дійсно переходимо велику межу нашого безправства, — так говорив голова Генерального Секретаріату. Автори другого універсалу так жахалися «безправства», що без сорому заявили: — «Ми рішуче відкидаємо проби самочинного здійснювання автономії України до всеросійських установчих зборів» (слова Другого Універсалу) і що Генеральний Секретаріат буде діяти «як орган Тимчасового Правительства (російського)».

За все те обіцяли пани петербурзькі міністри «признати. Генеральний Секретаріат, склад якого означить правительство. Через отсей орган будуть здійснюватися заходи, що відносяться до організації країни і її управи». Більше нічого не одержали угодовці. Вони жахалися безмежности революційного «безправства» і раділи, що Петербург обіцяв признати їх своїми урядовцями і дати їм обмежене право.

Аналізуючи обидва Універсали, не тяжко побачити, що обидва вони писалися «прімєнітєльно к обстоятєльствам». Перший Універсал вимусили революційні маси — це революційний акт. Другий Універсал вимусила російська демократія — маємо «волим під царя московського»!

Вже по виробленню тексту угоди, В. Винниченко подав його на затвердження Центральній Раді. Проект викликав опозицію. Почалася критика. Можна було сподіватися, що текст не буде ухвалений Радою. Критика проекту вивела з рівноваги В. Винниченка. Він бігав коло трибуни, хапався руками за голову, махав ними в повітрі, лопочучи листами паперу, на яких був написаний проект. Я ніколи не бачив В. Винниченка таким лютим. Перебиваючи промовців, він вигукував:

— Товариші! Церетелі. Церетелі виїде з Києва! Тоді все загине. Він приятель наш! Рішаймо швидше, бо все загине.

І більшість Центральної Ради погодилася, що російський міністр Церетелі є приятелем України, що краще поріжнитися з своїм народом, аніж з російською «демократією» — текст угоди затверджено.

Російські міністри почували себе переможцями. І мали рацію. Вони з мужністю виконали обов'язок перед Росією.

2-го липня (ст. ст.) міністри від'їжджали з Києва. На київському залізничному двірці зібралася юрба «меншостей», проводити «своїх» міністрів і вітала їх. Відповідаючи на привитання, «приятель наш» Церетелі поміж иншим сказав: «Велічіє рускаго государства дорого революціонной демократії. Во імя єдінаго, велікаго цєлаго ми нє остановімся, чтоби задавіть малоє — часть цєлаго!». А Керенський і собі погрожував: «Росія должна бить велікая, сільная, нєраздєльная. когда кто-лібо посягньот на єя цєлость і протянєт рукі, то ми сможем єщо сказать: Рукі проч!» Так говорили представники революційної Росії, яких ласки запобігав Генеральний Секретаріат — про «право» і «новий лад», з якими вітав Україну Винниченко. Вони їхали горді зі своєї перемоги і тоді ж опльовували тих, що вважали російських міністрів за приятелів України.

Удосвіта 5-го липня на головних улицях Києва розпочався надзвичайний рух. Чути було, як ступали тисячі ніг по бруківці, як дерчали тягарові авта, цокотіли фіри, клацали підковами коні об каміння. Місто ще спало. Я прокинувся від того надзвичайного руху і відчинив вікно.

Величезна колона, якій не було видно кінця, посувалася по вулиці. Хвилями кивалися багнети понад головами сірих людей. Понад багнетами тріпотіли жовто-сині прапори. Рух мовчазної колони робив грізне вражіння.

— Куди і за чим йдуть ці люди? Яка сила послала їх в таку ранню пору на вулицю? — промигнуло в моїй голові.

Немов опарений вискочив я на улицю, накинувши на себе одіж. Пішов поруч з колоною, питаючись, куди йдуть козаки. На мої запити або зовсім не відповідали, або говорили коротко і рішуче:

— Йдемо кацапів бить. Йдем допомагати Центральній Раді творити наше життя.

3 колоною дійшов я до будинку педагогічного музею. Тут спинився.

Повз мене проходили тисячі виснажених, засмалених людей; більшість обідраних, траплялися і босі; не всі мали зброю. Проходили урочисто з гідністю, неначе почували свою вищість. Коло будинку педагогічного музею повертали голови до дверей та вікон і гукали:

— Слава!! Слава Центральній Раді!

Сонце вже зійшло і червоним промінням поблискувало на тисячах багнетів, понад якими маяли національні прапори. Та ніхто не відповідав на привітання козацтва. Мовчки дивилися вікна величного будинку на марш невідомих героїв.

Це були полуботківці, тобто український полк імені гетьмана Павла Полуботка. Швидко всі державні установи і цитаделя на Печерську були заняті повсталими військами. Росіяни здавали свої позиції без опору і тікали.

Не зважаючи на висловлене в декларації рішення «неухильно боротися», ні Генеральний Секретаріат, ні Генеральний Військовий Комітет не швидко зібралися: хто знав, чи не повернуть своїх багнетів повсталі війська проти угодовців, як ворогів батьківщини? Ніхто не міг сказати, як розвиватимуться дальші події. Тільки переконавшись, що повстання звернене виключно проти росіян, почали збиратися генеральні секретарі і члени Генерального Військового Комітету. Ще перед тим на Великій Володимирській улиці з'явився полк імені Богдана Хмельницького. Збиралися і члени Центральної Ради до будинку педагогічного музею. У всіх повна безпорадність. Ніхто не знає, що починати.

Тим часом Полуботківці, підтримуючи зразковий лад у місті, заховувалися пасивно. Видно вони не чекали такого несподіваного успіху.

3 Петербурга одержано по телеграфу наказ силою зліквідувати повстання. Цей наказ надіслано командуючому київським округом і Українському Генеральному Військовому Комітетові. У росіян не було надійних військ у Києві. Але їм став на допомогу Український Генеральний Військовий Комітет. Полк Богдана Хмельницького одержав наказ від вищої української інституції рушити проти полуботківців. Я бачив, як рухалися сотні Богданівського полку проти полуботківців. Неохоче виконували богданівці наказ, але виконували — співчуття було на стороні відважних полуботківців. Разом з богданівцями рушили й росіяни.

Побачивши наступаючих росіян, полуботківці почали відстрілюватись. Росіяни теж стріляли, але продовжувати наступ не рішилися. Впало кілька ранених. Перед полуботківцями з'явилися лави козаків Богданівського полку. Одночасно полуботківцям послано наказ від Українського Генерального Військового Комітету, щоби вони залишили місто і відійшли до своїх казарм.

Перед заходом сонця залишали полуботківці місто. Так само, як і ранком, йшли вони грізно, врочисто. Вони виконали наказ вищої української влади. А слідом за відійшовшою колоною росіяни чіпляли знову трикольорові прапори на державних установах.

На вимогу петербурзького уряду Український Генеральний Військовий Комітет видав наказ полуботківцям, щоб вони склали зброю і вирушили на фронт. Полуботківці по хитаннях виконали і цей наказ.

Про незадоволення угодовою політикою Центральної Ради в частинах київської залоги велика більшість членів Ради не була своєчасно поінформована. Тільки по ліквідації виступу довідалися ми, що полуботківці вимагали від президії Ради припинити угодову політику. Президія Ради нібито й погоджувалася з полуботківцями, але продовжувала переговори про угоду. Полуботківці рішили, що своїм рішучим виступом вони нададуть рішучості і Центральній Раді. Та сподіванки завели — Рада стала не по стороні повстанців. Цілком можливо, що коли б всі члени Ради, а власне найбільше радикальні, були своєчасно поінформовані про настрої полуботківців, то