Читати книгу - "Прибутні люди"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Василькові жалко стало Калашників, їхньої Голосіївки і Межиріча з базарами, і Росі та Росави, Калашної і Бабицької гір з вітряками, і всієї України…
— А якщо не давати їм самогонки, то, може, не проп’ють?.. — спитав він.
Дядьки невесело засміялися.
— Правда твоя, козаче, — сказав апостол Марко. — Не дати ординцям, хай їм каїнова пелька пересохне!
Загули дядьки, немилосердно спалюючи самосад:
— Ото ж вам і не дати, як бригадир держить у своїх руках твою судьбу. Не вгостиш, то він тебе в таке ярмо занаряджуватиме, що наробишся, як чорний воляка, а запишуть тобі нуль цілих ще й триста сотих болячок на твою голову.
— Та це вони вміють. На це вони до-обрі мастаки. На це їх підучують на всяких там нарадах.
— Отож того воно й такий бардак скрізь. Начальства розвелось — рукою не прогорнеш, а пуття ніякого.
— Така була думка: відвоюємось, розтрощимо німця й заживемо по-людськи, без колгоспів. В окопах про це перед кожним наступом балачка заходила. І командири обнадіювали.
— Ага, чутки пускали, манили нас у бій. На своїй землі заградотряди ставили, кулеметами підганяли вперед, а вже за гряницями — оці колискові пісеньки нам почали наспівувати. А вернулися додому — нам знову занозою по рогах і сунь шию в ярмо.
— А ви що, думали, вам розпустять колгоспи? Та не бачити нам волі, поки й світу сонця, — сказав чорнолиций дядько Ничипір.
— Ой, мабуть, по нашій долі го-острою бороною протягли, ще й ралом пройшлися.
— Hi-і! Колись воно зірветься, — наливається чорнотою вже обличчя і в апостола Луки. — Терпець у людей лопне, і все прахом піде.
— Поки той терпець лопне, вони отаких дуже нетерпеливих вихватають, та на тому все й угомониться, — гнув своє дядько Ничипір. — Виростуть наші діти, у них уже змалку шиї притруться до ярма та до того ще продажні писаки насочиняють солоденьких казок, і ніде все по-старому: оті, з диявольським образом за пазухою чи на правиці, як дядько Остап начитують нам з Писанія, й далі купатимуться в розкошах, а наші діти аж харчатимуть у ярмі. Як той казав: обживешся, то й у пеклі байдуже.
— А я вам кажу, коли й діти наші мовчатимуть, то саме ж каміння не видержить і заволає на весь світ.
— Та й дуже ти потрібен тому світові. У 33-му он ми цілими селами, мільйонами вимирали з голоду, а світ мовчав.
— Таке воно і є. Світові не болить чуже горе. Як сам собі ради не даси, ніхто тебе збоку не порятує. Хоч хай отут і вся Україна сконає…
Поки дядьки гомоніли про всяку всячину, употужнюючи своє слово лівобережними полтавськими та правобережними калашниківськими й межиріцькими самосадами, баба Явдоха і мати наварили добрий чавун риб’ячої юшки та й запросили ночувальників повечеряти, «чим Бог послав».
— О, та ми так об’їмо вас дочиста, — говорили дядьки, як завжди, для годиться, але сідали на траві в дворі до двох глибоких череп’яних мисок. Поруч обсідали свою миску Петрівні й дід з бабою. Ночувальники добавляли до юшки ще й зі своїх торб, і вечеря виходила цілком пристойна.
По вечері дядьки знову заводили бесіду, і тепер до них уже підсідав і дід Йосип.
— Упоралися нарешті? — спитав хтось діда.
— Та де там. І ще б робив і робив безперестанку, якби видно було, — відповів дід.
—І не кажіть, чоловіче. Були б руки. Отак робимо каторжно, а голі й босі все життя.
Намеркає. Ятрішають цигарки в руках у дядьків, переморгуючись із зорями на небі. І вже не видно облич, поки хто не затягнеться цигаркою та не освітить звислий вус, круту брову, примружене око. Тепер уже не дядьки, а голос із голосом ведуть розмову.
— То кажете, діду Остапе, страшна звірюка? Ноги, як у ведмедя?
— Так у Святому Писанії сказано.
— Раз і сказано, значить, правда.
— Якби тільки діло у ведмежих ногах, то ми б уже якось відбилися. Та ж маємо щось страшніше, від чого ні оборонишся, ні відкупишся. Ідуть, значить, троє: американський Трумен, англієць той, товстий… Мов наш голова колгоспу, як його?.. Ага, Черчіль і наш же Сталін. А назустріч їм вибіга бугай. Став, сопе, очі поналивались, ногою землю рве з- під себе. Не пускає. Пішов Трумен, щось говорив по-своєму до бугая, говорив… Ні, бугай на те тільки сопнув та ще страшніше хитнув рогами. Відскочив Трумен, вертається, розводить руками. Пішов англійський, той мордатий… Ага, Черчіль, усе забуваю. І в того нічого не вийшло. Не договорились. Тоді підходить Сталін до бугая, чоботи блищать, петлиці червоні. Бугай аж ледь не лопається з люті.
— Та вони червоного не переносять!
Не перебивайте ж. Нахиляється Сталін до бугая і шепче щось йому над вухо. Ех, той же бугаяка як задере хвоста і як дремене, тільки його й бачили.
— Що ж він йому шепнув таке страшне?
— От і Трумен та Черчіль теж питають нашого, що, мов, ви, господін Сталін, сказати йому? А Сталін і відповідає: «Я сказав йому, що коли він не зійде з дороги, то заберу в колгосп».
Сміються дядьки, довго приахкують, згадують анекдот і ще сміються зі смаком, але в їхньому сміхові причувається смуток.
— Оце вам, дядьку Остапе, й звірюка з ведмежими ногами. Бугая перелякала.
— Нічого. Хай би поткнулася до нас у колгосп, зразу б укоськали. На всі її сім паскудних голів ярма найшли і занози хіба ж
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прибутні люди», після закриття браузера.