Читати книгу - "Прибутні люди"

Перегодом дядько Тарас питає:

— А що, хлопці, у вас там, за Дніпром, теж дощів нема?

— Нема, чоловіче. За всю оце весну й не капнуло.

— Що ж воно буде? Земля, як попіл, Нe доводь, Господи, засуха, пропадемо ж.

— Може й до голоду дійти. І так ледве-ледве дотягуємо від урожаю до урожаю. Чого тільки в той хліб не мішаєш —і висівки, і картоплю, і горох, і кукурудзу, і липу товчемо, і того ж уволю не вистачає.

— Усе життя, вважайте, їмо той хліб пополам із слізьми.

Н-да! Хіба ж не питає з того світу Ленін, значить, нашого цього, рябого: «Йосипе, що то там у тебе все гупа, грім чи ступа?» А цей йому й відказує: «А хіба тобі чуть?» Той з того світу: «Та чуть». А рябий, значить, і каже: «Та то наші колгоспники липу товчуть».

Отакої! Ха-ха-ха.

— Ну й склало ж. Під саме дихало!

— Ага, гупа. Грім чи ступа? Аж на той світ, значить, уже прогупало. Нічого, хай послуха, яке він щастя нам зробив.

— Та гупаємо так, що, мабуть, і печінки всім покійникам повідбивали вже.

— Ой, хлопці, добалакаєтеся ви, що прийдуть і хату мою втоплять у Росі, а нас усіх гамузом скрутять і за решотку, — сказав дід Йосип. — Бо давно, брат, сказано, та тільки ніде ще не записано: дуже мудрі в тюрмі сидять, сильні в землі лежать, а дурні сіють гречку та гречаники їдять.

— Ми, хазяїне, й на гречаники згодні, з нашим розумом…

Тільки ж не доводь Господи, засуха. Ось і у вашої дочки шестеро та без батька. Повне-повнісіньке гніздо пташенят, і всі ж такі ще, що тільки поклади їм до рота. І в мене п’ятеро бігає, і шосте вже оце затіяли з моєю.

— Та ви бідові. У вас як кутя, так і нове дитя.

— А хай живуть, відповіла гаряча цигарка. — Більше ж народу буде.

Поруч роз’ятрюється ще одна цигарка, відказує:

— Більше то й більше, та тільки скоро вже не хватить для всіх ні ступ, ні липи.

Поблимують у темряві цигарки, мовчать. Думають. І швидко згорають від думання.

До двору заходить дядькова Тарасова найменша Валентина в якомусь легенькому світлому платтячку, боса, вітається й каже строгенько:

— Я по вас, тату.

— А що трапилося? — дивується дядько, по голосу чути — йому прикро, що переривають таку солодку бесіду. — Що там, дочко?

— Ви наче не знаєте, що? — струшує дівчина довгою русявою косою. — Додому пора. Пізно вже, мама турбуються.

— Куди-и ж пізно, — заперечує дядько й показує на Василька. — Он ще й діти не лягали.

— Так Василько дома, а нам ще он на гору поночі плуганитися, — говорить Валентина. Вона старша за Василька, їй уже чотирнадцять років, і з такими, як він, не водить компанію, хоч і тримається з ним лагідно, як родичка.

Дядько слинить пальці, задушує вогник недокурка, поволеньки зводиться головою під зорі:

— От біда, тільки ж розбалакався з людьми. Ну, прощавайте.

— Ходіть здорові, Тарасе.

Зникають у темноті, й чути ще аж із-за садка, як дядько невдоволено бубонить, і йому щось відповідає скоромовкою Валентина.

— А чи не пора вже й нам простягатися, хлопці? Повечеряли, то оце й розпрямитися саме час, — говорить хтось із гурту.

— Справді пора. Завтра ж удосвіта вирушати.

«Ух, та Валентина! Перебила балачку, — сердиться Василько. — Ще б слухати й слухати…»

Доблимують цигарки перед сном. Дядьки заходять у хату, де вже постелено їм правенької соломи. Шелестять, влягаються покотом.

— Чи ж купимо завтра? — питає хтось.

Купимо. Після повіді їх навезуть, аби тільки вибирав.

— Я того року о цій порі купив. Ох і свиняка ж виросла, як стіл.

— Якщо не перебірливе на корми вдасться, то чого ж, виросте.

- Та трощило, я вам кажу, все підряд, як машина.

Хтось шепотів молитву на ніч. Потроху змовкало в хаті.

А вранці, як повставали малі, не було вже нікого. Тільки зім’ята солома ще лежала на долівці від лежанки до самого столу. Мати збирала її на ряднину й виносила надвір. Підметуть у хаті й аж до наступної середи. А там нові дядьки з Полтавської сторони надтягнуть. І знову Василько тертиметься коло них, і знову поринатиме в їхні балачки-роздуми та все про одне й те ж, що доки ж воно отако буде в світі, оце пекло колгоспне, і чи таки ж урветься колись терпець людям? Бо вже он не за горами той час, коли каміння й те заволає…

Ішла Оляна надвечори з роботи. Весь день волочила колгоспну ріллю. Боліли руки й ноги, ломило, аж пекло спину. А ще ж треба було й дома город копати. Захід обклало хмарками, і сонце, що сідало в них, вичервонило їх, і вони так і жахтіли вогняними мичками, осяявши півнеба, Рось і всю долину. «Може, на дощ таки збереться?» — подумалось. Рілля на полі пересохла, груда, мов камінюччя, хоч іди з молотком і розбивай, борона підплигує, тіль не перевернеться. Курява од борони така, що за день наїсишся тієї землі, й уві сні тріщить потім на зубах. І на дорозі вже натерто пилюки по кісточки, ступаєш наче в теплу воду.

Підходила до мосту, коли побачила дома за ворітьми тичбу мужиків. Серце так і підскочило під саме горло: