Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
По цих словах Серьога якось аж дуже натхненно замовк. Так, ніби знову переживав усе, про що розповідав Ліді.
— Та ви справжній поет! — захоплено зойкнула вона і від усієї вдячної душі чмокнула Серьогу в щоку. Бо звідкіля їй було знати, що усе, почуте нею нині, Серьога переживав лише у своїй уяві, читаючи в одному із туристичних журналів есей талановитого одесита Олександра Федорова?! Що її герой-мандрівник насправді, здебільшого, мандрував світом лише в уяві. Але, маючи чіпку пам’ять і неабияку пристрасть до різноманітного історичного й туристичного чтива, міг розмовляти про будь-яку країну так, ніби вчора, якщо не сьогодні вранці, повернувся звідтіля…
Тим часом автобус дістався першого пункту їхнього призначення — греблі, що перегородила глибочезну гірську ущелину. Водій вирулив на стоянку, розташовану трохи нижче від гігантської бетонної споруди.
— На все про все у нас півгодини, — оголосив екскурсовод Юсуф. — Якщо бажаєте фотографуватися, то робіть це зараз. Бо на зворотному шляху зупинка не передбачена.
Журналісти ліниво виповзли з автобуса й накатаною дорогою, всипаною поверх глини жорствою, подалися на греблю. По праву руку, скільки сягало око, розкинулася водна широчінь, дзеркальну гладь якої не порушувала навіть найменша хвилька. А по ліву — гігантське урвище. Таке глибоке, що й дна не видно було.
— Миколо, а йди-но зніми нас! — ніби нічого й не трапилося, покликала Ліда.
Вона разом із своїм попутником влаштувалася на причалі на тлі невеличкого колісного кораблика з екзотичною назвою «Baba nuri», який вилискував новенькою лакованою деревиною.
— Тільки знімай так, щоб було видно назву судна!
Він мовчки послухався.
Через об’єктив дорогого «Олімпуса» Миколі було видно, що Лідине обличчя ніби аж світиться зсередини, а очі сяють таким щасливим вогнем, який буває лише у справді закоханих. Те мало послужити йому сигналом небезпеки. Але Микола злегковажив. Бо, хоч давно звик до вибриків своєї коханки, все ж навіть не міг подумати, що Ліда наставлятиме йому роги в такому тісному товаристві колег.
СНІД як кара Божа за содомський гріхВузенький, посипаний жорствою шлях знову потягся угору понад самим глибочезним урвищем. Та подорож на Грін Каньйон, хоч кажуть, що за таку екскурсію з кожного туриста луплять по 80 євро, як на Миколу, не була аж занадто захоплюючою. Та й екстриму було забагато. Сидячи попереду, він постійно потерпав, щоб їхній величезний «Мерседес» не звалився у прірву із вузенької дороги, на якій, здавалося, і двом мулам не розминутись. А що сонце раз-по-раз затягувало темними, схожими на грозові, хмарами, то він подумки молив Бога, щоб той не послав дощу. Бо тоді дорогу розвезе й вона стане зовсім непроїжджою.
Нарешті дісталися кінцевої зупинки. А далі мимо невеличкого водоспаду крутими сходинками група спустилася униз, де на природному майданчику, розташованому метрів на 30 над рівнем води, щільно тулилися одна до одної сувенірні лавочки. А ще розгорнув своє начиння турецький ресторанчик.
— Можете купити сувеніри й замовити напої, — оголосив їхній гід Юсуф. — Та не баріться, бо відпливаємо із найближчим катером.
Але не встигли туристи випити замовлене пійло, як до причалу підрулив невеличкий, немов іграшковий, колісний кораблик. Розташувавшись на його верхній палубі, журналісти нудьгуючи роздивлялися суворі гірські краєвиди, що відкривалися довкола. Хтось цмулив куплене у барі на березі тепле й від того несмачне турецьке пиво. Хтось, обіпершись об леєри, курив.
Довкола Миколи зібралася зграйка жінок. І він взявся розважати публіку анекдотами. Бо, чого гріха таїти, Микола мав компанійський норов і любив повеселити слухачів цікавими оповідками:
— Підпилі чоловіки завели балачку про своїх тещ, — почав він. — Моя, — каже один, — така відьма, така дурепа, що убив би, не задумуючись. Аби знаття, що за це нічого не буде.
— І моя не краща, — відказав другий.
— Як я вам співчуваю! — мовив третій. — А от моя теща — наймудріша жінка на світі. Шкода тільки, що дружина дурепа.
— Це ж як? — в один голос запитали співрозмовники.
— А отак. Скільки їй дурній мати наказувала, щоб не виходила за мене заміж! Так не послухала ж. Вийшла…
Перечекавши, поки втихне сміх, Микола заводить нову оповідку:
— Чолов’яга спросоння закурив цигарку. Глибоко затягнувся. Закашлявся, аж душу вивертає.
— Кидай курити, бо здохнеш, як скотина, — починає гризти дружина.
— Та не можу! Сили волі нема…
— Еге ж! На мене вже три роки й не глянеш! Значить, є-таки сила волі! Є!..
Коли слухачки відсміялися, Микола видобуває десь із глибин пам’яті чергову історію:
— У поліклініці симпатична жіночка років тридцяти підходить до мужика, який стоїть першим у черзі до лікаря:
— Молодий чоловіче, чи не могли б ви пропустити мене без черги? Бо я така хвора! Така хвора!
— Кому ви вірите?! — стромляє носа в розмову дебела тітка. — Вона ж шляюща!
— От людоньки! — сплеснула в долоні прохачка. — Єдиний здоровий орган маю — і то позаздрили!
Наступний анекдот був на рівні наукового прогресу:
— У однієї молодички, — розповідав Микола, — чоловік такий п’яниця, що вже кілька років її не топтав. От почула вона по телебаченню, що група англійських вчених отримала Нобелівську премію за віагру. Нібито вона навіть у покійників піднімає. Купила пігулки. А як примусити чоловіка випити їх, коли у всьому бачить засоби від п’янства? Думала, думала і надумала. Заліпила віагру у вареники. Приходить чоловік з роботи, а вона йому на стіл миску борщу, макітру вареників, чвертку горілки.
— Ти, Володю, вечеряй та приходь, — каже йому лагідненько. — А я піду приляжу, бо так натопталася за день, що і ніг не чую.
Та не встигла Маруся і постіль нагріти, як у спальню вбігає переляканий мужик. Очі величезні, як у лемура:
— Жінко, ти колись бачила, як вареники трахаються?!..
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди українців у Анталії», після закриття браузера.