BooksUkraine.com » Сучасна проза » Коло Елу 📚 - Українською

Читати книгу - "Коло Елу"

195
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Коло Елу" автора Андрій Цінцірук. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 39
Перейти на сторінку:
на нього з кулаками. Однак за мить нападник лежав у кутку палати. Йому на допомогу кинулися товариші. Та Сенеєв першим же ударом знешкодив одного з них. Судячи зі звуку, йому пощастило менше, ніж ініціаторові бійки: зламана щелепа як мінімум. Очевидно, цей звук не сподобався їхньому третьому товаришеві, бо той вирішив не випробовувати долі й скромно сів на ліжко.

– Вот, так-то лучше, – промовив Петро Іванович і, розтираючи руку, яку забив під час бійки, продовжив: – Василий Захарович, пожалуйста, посмотрите, что с ними.

Рудий уже оговтався і, скрутившись на підлозі калачиком, насторожено спостерігав за подіями. Василь Захарович підійшов до бійця зі зламаною щелепою. Той іще був непритомний. Лікар схилився над ним, уважно подивився. Так, діагноз він поставив правильний: у хлопця справді була зламана щелепа. Окрім того, він тільки тепер звернув увагу, що від солдата несло сильним перегаром. Про це він сказав Сенеєву. Той кивнув головою, що вже зрозумів це сам.

З цього дня Петро Іванович узяв усе у свої руки. Не було пиятик, бійок, сварок. Персоналу в лікарні працювалося легше.

Тоді ж відбувся ще один випадок, який Ганна-Софія запам’ятала на все життя. Це сталося десь за тиждень до того, як німецька армія увійшла до Львова.

Якось батько повернувся увечері додому не сам. Разом із ним прийшов чоловік. Дівчина знала його, це був батьків колега, з котрим він їздив на практику в Краків. Звали його Степан. Батько з гостем поводилися якось дивно. Вони швиденько пройшли в кабінет, і батько попросив Ганну-Софію приготувати вечерю на двох та принести туди. Дівчина з радістю все зробила. Та коли вона прийшла забирати посуд, через прочинені двері почула частину розмови між батьком і паном Степаном. Василь Захарович пропонував гостю переночувати, але тільки на сьогоднішню ніч, промовляючи:

– Звичайно, ти ночуй. Але завтра, якщо можеш, знайди інше місце. Ти ж розумієш, я не за себе боюся. Донька.

– Василю, я прекрасно тебе розумію. Просто мені потрібно хоча б одну ніч десь спокійно перебути, зібратися з думками й вирішити, що мені робити далі.

Ганна-Софія увійшла в кабінет. Вона ще обдумувала почуте, коли батько сказав:

– Ганно-Софіє, ти вже доросла. Я мушу тобі розповісти, адже по-іншому це буде нечесно перед тобою. Степана Івановича шукають росіяни. Він не має де сховатися, тому цієї ночі буде спати в нас, у моєму кабінеті.

– Так, я завтра з самого ранку піду, – приєднався до розмови гість.

Та ранок виявився не зовсім таким, як вони уявляли звечора. Поснідавши, Степан Іванович пішов. Вони також зібралися рушати в справах. Та не встигли вийти з дому, як на подвір’я набігло кілька десятків солдатів. Вони оточили будинок, а командир різко відчинив двері й зайшов до помешкання.

– Где он?! – закричав він.

– Хто? – не розуміючи, що від нього хочуть, запитав Василь Захарович.

– Качмар Степан Иванович, – по складах промовив непроханий гість.

– А чому він тут має бути? – спробував здивуватися батько.

Та військовий нічого не відповів, махнув рукою до своїх помічників.

– Осмотреть дом. После этих грузите в машину и к нам.

Десь за годину батько й Ганна-Софія вже були в сусідній школі, у якій, судячи з усього, і розмістилися військові.

Василь Захарович із донькою сиділи у величезній класній кімнаті за партами й думали, що робити далі. Між собою не розмовляли, боялися, що їх підслухають. За дві доби їх ніхто ні про що не розпитував, просто тримали зачиненими. Правда, за цей час їм принесли три рази поїсти й на першу вимогу виводили за потребою.

На третій день, коли батько намірився розповісти все, аби випустили доньку, прийшов порятунок, якого вони й не чекали.

Великі двері з гуком відчинилися, на порозі стояв Сенеєв і на свій манір кричав:

– Как, посадили моего лучшего врача?! А с кем я, по-вашему, генералов лечить буду?!

За ним у кімнату задріботів чоловік у цивільному. Тут погляд Петра Івановича зупинився на Ганні-Софії, і він продовжив свою голосну тираду:

– И ребенка с ним держите! Вы что?! – видно було, що він шукав слово, яке мало повністю висловити гнів і яке можна було б ужити при дівчині.

Мабуть, Сенеєв не знайшов підходящого слова, бо просто ширше відчинив двері й показав Василеві Захаровичу з донькою на вихід.

Більше стосовно цього інциденту їх ніхто не турбував. Та все одно батькові цей період життя дався дуже непросто й залишив глибокий відбиток і на поведінці лікаря, і на його зовнішності.

Навіть Ольга, повернувшись із Відня, підійшла до Ганни-Софії й промовила:

– Здав трохи позиції Василь. Та нічого, усе буде добре.

Ох, якби ще цьому добру хтось сказав, що воно має бути. Батько ще не раз згадував ці випадки й самого Петра Івановича. Приблизно через рік після війни він якось зустрів одного з військових лікарів, що приїхали із Сенеєвим, і запитав:

– Може, ви знаєте, як там Петро Іванович поживає?

Співрозмовник змінився на лиці й промовив:

– Кто, Сенеев? Расстреляли гада еще в сорок четвертом.

Побачивши спантеличене обличчя Василя Захаровича, лікар смачно сплюнув собі під ноги й продовжив:

– Японским шпионом, сволочь, оказался. Кто б мог подумать.

Лікар пішов

1 ... 15 16 17 ... 39
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коло Елу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коло Елу"