Читати книгу - "Коло Елу"

Життя за німців було трохи спокійнішим. Ганна-Софія закінчила школу. Планувала вступати на медичний факультет університету, та гітлерівська влада закрила його. Натомість окупанти відкрили медичні фахові курси, які дівчина зрештою й закінчила.

Батько виявився правий і щодо нової влади, і щодо нацистів, які спочатку трохи позагравали з українцями, давши їм якісь надії на незалежність і свободу, та зрештою впровадили жорстку окупацію.

Одного вечора, важко дихаючи, прибігла Ольга. Довго не могла вимовити й слова. Лише трохи заспокоївшись, промовила:

– Петра заарештували.

– Хто? – поставила недолуге запитання Ганна-Софія.

– Хто? Німці.

Батько з донькою, як могли, заспокоювали Ольгу. Вона залишилася ночувати в них. А зранку побігла по установах шукати можливостей знайти чоловіка. Так тривало приблизно тиждень.

Та якось до неї прийшли друзі Петра. Це сталося вночі. Хтось тихо постукав у двері. Батько не спав, працював у кабінеті, тож відчинив двері. Перед ним стояли два чоловіки. Вони привіталися та попросили покликати Ольгу, щоб поговорити з нею. Батько запитав у відвідувачів:

– Ви знаєте, котра година? Яка Ольга? Приходьте завтра зранку й поговорите.

– Це питання життя й смерті. Ми від Петра.

Батько ширше відчинив двері та впустив гостей у дім. За кілька хвилин прийшла Ольга, а за нею й Ганна-Софія.

– Що з Петром? – запитала жінка, навіть не привітавшись. – Він живий?

– Петро живий, але він із кількома товаришами втік із тюрми. Його шукає поліція.

– Де він? – запитала Ольга.

– У надійному місці. Ми прийшли за вами, бо вам також загрожує небезпека. Вони знають, що ви є членом організації. А під час втечі хлопці зарізали двох вартових. Тож усіх здійняли на ноги. Якщо знайдуть утікачів, одразу розстріляють на місці.

За кількадесят хвилин Ольга зібралася, обняла брата, потім племінницю, поцілувала обох, різко повернулась і вийшла з будинку в темну ніч. Мабуть, не хотіла ятрити серце довгими прощаннями. Незнайомці швидко пішли за нею, та батько встиг запитати в котрогось із них:

– А далі куди?

– Куди? У ліс. До наших.

Ще деякий час через вікно було видно їхні тіні, та за кілька секунд ніч заховала їх у темряву. Родичі не знали в той момент, що побачаться тільки раз після війни. Ця зустріч триватиме кілька годин.

Під час окупації Василеві Захаровичу кілька разів незнайомі люди приносили звісточки від Ольги та Петра. Вони воювали в УПА.

Але час не стоїть на місці. Війна тривала на всіх фронтах, радянські війська долали нацистів. Приблизно в середині літа 1944 року до Львова знову прийшла Червона армія. Радянські окупанти вирішили зупинити вільнодумство галичан. Вони розпочали з того, що забрали в армію без будь-якої підготовки тисячі чоловіків і кинули їх на фронт.

Також совєти заборонили греко-католицьку церкву, заарештувавши Андрея Шептицького та Йосипа Сліпого. Почались облави на націоналістично налаштованих людей. Львів’яни в перший час появи «визволителів» узагалі боялися виходити на вулицю. Однак люди звикають до всього. Особливо тоді, коли не можна нічого змінити.

От і їхня невелика сім’я, як і тисячі інших родин, призвичаїлася до життя в умовах тоталітарної системи. Василь Захарович продовжував працювати в лікарні. Туди ж влаштувалася й Ганна-Софія.

Вагон трамвая, укотре зупиняючись, заспівав скрипучу пісню. Зараз, у цей ранковий час, у неділю, зупинка біля «Політехніки» була порожньою. Зазвичай тут сідало багато молодих людей. Вони з шумом та сміхом, мов ріка, вливалися в салон і заповнювали кожен куточок вільного простору. Двері за допомогою пасажирів зачинялися, і трамвай вирушав далі. Так було з року в рік. І Ганна-Софія, котра їздила цим маршрутом більш ніж половину сторіччя, зробила висновок, що з роками студенти не змінилися. Єдине, що відрізняло їх, це одяг, зачіски, аксесуари. Але загалом вони були дітьми, що звільнилися від контролю батьків та школи і з величезним оптимізмом дивилися в майбутнє. У цей момент студенти переживали найщасливіший відрізок свого життя.

У дворі «Політехніки» Ганна-Софія познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Дмитром. І цей день вона запам’ятала до найменших подробиць…

Був початок осені. До Ганни-Софії прибігла подруга Іванка й запропонувала прогулятися. Дівчина вже кілька днів світилася від щастя. Її хлопець Василь, з котрим вони давно зустрічалися, освідчився їй. Софія раділа за подругу.

І от в той день Іванка, не заходячи в будинок, підійшла до вікна Ганни-Софії й удавано жахно запитала:

– Ти що зараз робиш?

– Так, нічого, – відповіла дівчина, відкладаючи книгу.

– А, все читаєш. Хочеш пройтися? – Іванка благально подивилася на подругу. – Пішли. Мені потрібно пройтися в політехнічний.

– Для чого? – запитала господиня.

– Розумієш, Василь забув книжку, – немов підтверджуючи свої слова, вона потрясла книгою над головою, – а вчора сказав, що вона йому конче потрібна.

– Не знаю, – завагалася Софія.

– Будь ласка, будь ласка, – благала подруга.

За кілька хвилин