Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

— Хочеш сказати мені, що тебе хвилює його думка про тебе? — поцікавився Дракон, звівши брову.

— Якщо він думатиме, ніби я переспала з ним, що не дасть йому… не дасть йому захотіти цього знову?! — промовила я.

Дракон зневажливо махнув рукою.

— Я зроблю цей спогад неприємним — самі лікті та пронизливе дівоче хихотіння, ніби все швидко закінчилося. Чи ти маєш кращі ідеї? — в’їдливо додав він. — Можливо, тобі б більше хотілося, щоб він прокинувся, пам’ятаючи, що ти з усієї сили намагалася його вбити?

Тож наступного ранку мені довелося пережити дещо надзвичайно паскудне — побачити, як принц Марек зупиняється за дверима вежі, піднімає очі на моє вікно та посилає мені бадьорий і легковажний повітряний поцілунок. Я дивилася лише для того, аби впевнитися, що він і справді їде; мені знадобилися майже всі залишки моєї обачності, аби не кинути що-небудь йому на голову, і я кажу не про знак своєї прихильності.

Та Дракон остерігався недарма: навіть попри те, що у принца в голові був записаний такий зручний спогад, він завагався на сходинках карети та знову поглянув на мене, трохи насупившись, ніби його щось тривожило, а тоді вже нарешті пірнув досередини й дозволив повезти себе геть. Я стояла біля вікна, спостерігаючи за тим, як розсіюється курява від його карети на дорозі, аж поки вона дійсно не зникла за схилами, і лише тоді я відійшла та знову відчула, що в безпеці — абсурдне відчуття, якщо врахувати, що я була в зачарованій вежі з темним чаклуном, та й у мене самої під шкірою таїлися чари.

Я натягнула червонясто-брунатну із зеленим сукню й повільно спустилася сходами до бібліотеки. Дракон знову сів у своє крісло, поклавши собі на коліна розгорнуту книгу, і повернувся, щоб глянути на мене.

— Дуже добре, — промовив він, як завжди, кисло. — Сьогодні ми спробуємо…

— Зачекайте, — перебила я його, і він зупинився. — Ви можете мені сказати, як зробити з цього те, що я зможу носити?

— Якщо ти досі не осягнула «ванасталем», то я нічим не можу тобі допомогти, — різко заявив він. — Власне кажучи, я схильний думати, що ти — розумово неповноцінна.

— Ні! Я не хочу… цього заклинання, — сказала я, намагаючись навіть не вимовляти цього слова. — Я навіть поворухнутися не можу в якійсь із цих суконь, не можу зашнурувати її власноруч або щось прибрати…

— Чому б тобі просто не користатися примовами для прибирання? — поцікавився він. — Я навчив тебе щонайменше п’ятьох.

Я з усіх сил постаралася забути їх усі.

— Та я з щіткою менше втомлююся! — заявила я.

— Так, бачу, що ти готова покоптити небо, — роздратовано промовив він, але це ніяк не могло мене зачепити: будь-які чари — це вже достатньо кепсько, я геть не відчувала бажання бути видатною та могутньою відьмою. — Яке ж ти дивне створіння: хіба не всі селянські дівчата мріють про принців та бальні сукні? Тоді спробуй його погіршити.

— Що? — перепитала я.

— Опусти частину слова, — сказав він. — Проковтни його, промимри його, щось таке…

— Просто… будь-яку частину? — із сумнівом промовила я, та все ж спробувала: — Ваналем?

Коротше слово було приємнішим на смак — меншим і чомусь привітнішим, хоча це, можливо, була лише моя уява. Сукня здригнулась, і спідниці здулися довкола мене, перетворившись на гарний літник із нефарбованого льону, що закінчувався біля гомілки, а на ньому — проста брунатна сукня із зеленим поясом, щоб щільно її стягувати. Я радісно й глибоко вдихнула: більше мене не згинатиме додолу важкий тягар від плечей до кісточок, більше жодних задушливих корсетів, жодного довжелезного шлейфа — просто, зручно та легко. Навіть чари не висотували мене так жахливо. Я взагалі не почувалася втомленою.

— Якщо ти задоволена тим, як убралася… — промовив Дракон із відвертим сарказмом у голосі. Він витягнув руку та прикликав книжку, яка підлетіла з полиці. — Почнемо із силабічного складання.

Хоч як мені не подобалося мати здатність до чарів, я була рада не боятися так сильно весь час. Але я була не найкращою ученицею: якщо я не просто забувала слова заклинань, яких він мене навчав, вони спотворювались у моїх вустах. Я ковтала, мимрила та змішувала їх, тож заклинання, що мало охайно виставити дюжину складників для пирога («Я, звісно, не намагаюся вчити тебе на зіллях», — ущипливо сказав він), натомість змішувало їх у тверду масу, яку не можна було навіть залишити мені на вечерю. Інше, яке мало хвацько загребти жар у каміні бібліотеки, де ми працювали, натомість ніби взагалі ніяк не подіяло, а тоді ми почули далеке та зловісне тріскотіння, побігли нагору й побачили, як із каміна в гостьовій кімнаті просто над нами вистрибує зеленкувате полум’я, а вишита запона на ліжку підіймається.

Він люто ревів на мене десять хвилин після того, як йому нарешті вдалося загасити сердитий і рішучий вогонь, обзиваючи мене безголовим дурнуватим поріддям свиноводів. «Мій батько — лісоруб», — сказала я. «Довбнів із сокирами!» — огризнувся він. Але я все одно вже не боялася. Він лише допатякався до виснаження, а тоді відіслав мене геть; я ж узагалі не зважала на його крики, бо тепер знала, що вони не віщують мені жодної шкоди.

Я майже шкодувала, що не є кращою, тому що тепер розуміла: він досадував як поціновувач краси та досконалості. Він не хотів собі ученицю, та, оскільки був обтяжений мною, хотів зробити з мене видатну та вправну відьму, навчити мене свого мистецтва. Коли він показував мені приклади вищих діянь, величні складні переплетення жестів і слів, які лилися піснями, я бачила, що він обожнює цю роботу: його очі в чарівному світлі мерехтіли й сяяли дедалі ясніше, а його обличчя було майже красивим, якимось неземним. Він обожнював свої чари, і він розділив би цю любов зі мною.

Але я була так само рада промимрити кілька примов, вислухати неминучу лекцію та бадьоро піти вниз, до льохів, і порізати цибулю для обіду вручну. Це надзвичайно його бісило, і не зовсім без причини. Я знала, що поводжуся по-дурному. Та я не звикла сприймати себе як важливу персону. Я завжди могла зібрати більше горіхів, грибів і ягід, ніж будь-хто, навіть якщо ділянку лісу перед цим обібрали більш як півдесятка разів; я могла знайти пізні трави восени та ранні сливи навесні. Що завгодно, казала моя мати, для чого потрібно було забруднюватись якомога сильніше: якщо я мала це викопувати, продиратися крізь ожину чи лізти на дерево, аби до цього дістатись, я поверталася з цілим кошиком і підкупала її так, що вона поблажливо зітхала, а не розпачливо репетувала,