Читати книгу - "Стрибок у ніщо"

Навколо підкови виднілись не менш дивні споруди. Кулясті будинки, велетенські циліндри, що лежали на боку або стояли на своїй основі. Одна куля була скляна і, як здалося Фінгерові, оберталась. Друга — зовсім чорна. Один циліндр, або “цистерна”, мав поверхню наполовину чорну, матову, наполовину блискучу, наче срібну. Майнули дивні каруселі, містки, рейкові шляхи, що висіли в повітрі.

В наступну мить стратоплан вирівнявся, майданчик провалився. Фінгер витягнув шию, щоб глянути вниз.

— Милуєшся луна-парком? — спитав Вінклер, усміхаючись.

Другий невеликий крен, і Ганс побачив одноповерхові соснові будинки, за ними — двоповерхові довгі стандартні бараки, ще далі — намети. Все місто перетинав насип, що полого підіймався до урвища. На околиці міста виднілись фабричні корпуси і труби, з яких ішов дим. Вузькоколійки в різних напрямках перетинали місто. Сновигали вантажівки. Насип чорнів людьми, що кишіли, наче мурашки. Вздовж насипу піднімались і опускались довгі хоботи екскаваторів.

“Невже тут розкинувся луна-парк?” — хотів спитати Фінгер, але не встиг. Стратоплан різко пішов на посадку, сів на землю, підстрибнув, покотився і несподівано рвучко зупинився.

— Прилетіли, — сказав Ганс.

Подорожани швидко наділи хутряні пальта і шапки. Герметичні двері стратоплана відчинились, потягло морозним повітрям. До стратоплана швидко задріботів товстенький чоловік у досі. Це був комерційний директор Коллінз.

— Ви прилетіли на десять хвилин раніше, — сказав він, вітаючись. — Я почув пекельний гуркіт вашого стратоплана і поспішив сюди. Ви поранені, сер? У вас на лобі кров.

— Дрібниці, — відповів Блоттон. — Лікар непотрібний. Просто вдарився об двері. А от, якщо ви нагодуєте, мене смачним біфштексом, буду вам дуже вдячний. Такий голодний, наче добу не їв, а я ж перед відльотом добре поснідав.

— Недарма теорія відносності твердить, що чим швидше рухається тіло, тим повільніше для нього минає час, — з усмішкою сказав Коллінз.

— Я думаю, що сер Генрі Блоттон зараз віддасть перевагу гарячому грогу і біфштексу перед теорією відносності, — кинув Вінклер.

— Як поживає містер Цандер? — спитав Блоттон.

— Його викликали на нараду до леді Хінтон. Він незабаром має повернутись, — відповів Коллінз.

Блоттон і Коллінз пішли вперед. Вінклер і Фінгер — на деякій відстані од них.

— Я покажу тобі наше житло, — сказав Вінклер. — На мою думку, тобі найкраще поселитись у кімнаті поряд зі мною.

— Звичайно, — відповів Фінгер.

Вони йшли вулицею Стормер-Сіті, підтримуючи один одного. Місто ще не встигли опорядити. Тротуарів не було, злежаний сніг взявся льодом, і люди часто падали.

Це було місто, все життя якого підкорялося одній грандіозній ідеї. Холодне гірське повітря сповнювали гомін, шум, крики, гудки… Глухо ревли екскаватори, різко перегукувались маленькі електровози, що метушливо бігали по вузькоколійці, вищали на закругленнях вагонетки. По землі повзли тіні від вагонів підвісної дороги. Час від часу сильні вибухи розтинали повітря — то висаджували скелі. Однотонно співали лісопилки, пахло сосною, бензиновим перегаром. Десь тріскотіли пневматичні перфоратори.

Скрізь було чути гортанну різномовну річ робітників. Вони снували вулицями в усіх напрямках, переносячи на плечах вантажі, сповнюючи місто гомоном І рухом. На цьому гірському майданчику наче зустрілись століття і народи. Електричні й парові лопати, виготовлені за останнім словом техніки, і двоногі “в’ючні тварини”, що переносили вантажі, як у часи єгипетських фараонів.

“Ручна сила тут, мабуть, дешевша і вигідніша, ніж машини”, — думав Фінгер, придивляючись до робітників. Кого тільки тут не було! І жовтолиці китайці, і негри, і шоколадні малайці, і бронзові індійці. Подивувались і білі обличчя — найчастіше це були бригадири.

Незважаючи на сніг, що вкривав вулиці міста, і холодний гірський різкий вітер, робітники були одягнуті легко. В багатьох крізь сорочки світилося тіло.

— Справжній Інтернаціонал! — сказав Фінгер.

— Так, Інтернаціонал убогості, — зауважив Вінклер. — Усіх їх агенти товариства купили і законтрактували на кілька років за копійки. Люди погоджувались на будь-які умови, аби тільки уникнути голодної смерті, безробіття, але їх спіткало тут найгірше з рабств. Звідси шляхи відступу одрізані. Неприступні крижані гори, снігові бурани, прірви, безлюдні, мертві пустелі охороняють цей голодний люд краще за будь-яку сторожу. Мало хто з них наважується втекти, і майже всі накладають життям за це порушення контракту. Страйки тут нещадно придушуються, хоч і спалахують знову.

Фінгер промимрив щось незрозуміле. Вінклер глянув на нього, поплескав по плечу і додав:

— Я бачу, тебе вже охоплює сверблячка агітатора. Так, тут сприятливий ґрунт, і треба докласти зовсім небагато зусиль, щоб весь цей пороховий погріб вибухнув. Але, — багатозначно сказав він, — витримка, Гансе, і терпіння так само потрібні революціонерові, як і хоробрість. На все свій час. От наше житло.

Вони ввійшли в невеликий будинок, складений з необтесаних колод гірської сосни.

Стіни кімнати Вінклера були вкриті фанерою. В кутку стояла залізна грубка. Два столи — обідній і робочий з телефоном та лампою на ньому, два стільці, ліжко, умивальник і невелика шафа — оце й усі меблі. Барвистий килим на стіні біля ліжка і ведмежа шкура на підлозі скрашували простоту обстанови.

— То ти не втомився?