Читати книгу - "Ген воїна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тобі не подобається твій острів Свободи?
— Ти такий же телепень, як і всі туристи — віриш у міфи. Свобода — там, — він махнув рукою у бік літака, — а тут... Ти так нічого й не зрозумів.
— То ти скажеш? Де Ксю? — я підняв голову й глянув худому прямо в очі.
— Якби вона була тут, то ви разом були б там, де Хосе з Мігелем. Усе. Досить розмов, дуй у літак.
На табло загорівся напис «Гавана — Амстердам: вихід на треті ворота».
Як же ж довго тягнеться час! Я допивав чергову пляшку пива, розмірковуючи, чи варто витрачати ще кілька євро на наступну, і прокручував сторінку блогу.
«Ту бір, о нот ту бір?» — крутилося у голові. Тільки-но я вирішив таки взяти ще пляшку, як тринькнув мобільний: «У вас одне нове повідомлення».
— Прокинувся, — пробубонів я до мобільника, натискаючи клавішу.
«Сиди на місці й не рухайся», — висвітилося повідомлення.
Із переляку я озирнувся довкола. «Шипхол» жив своїм звичним життям. Люди метушилися, як мурахи. У величезному панорамному вікні було видно, як один за одним злітали літаки.
— Маячня, — роздратовано відповів я мобільникові й засунув його до кишені.
Бук залишив на столі й підійшов до барної стійки:
— Ван «Хейнікен», пліз.
Зробив кілька ковтків просто з пляшки і повернувся в напрямку до свого столика.
— Що за...?
Стіл був порожнім — ані бука, ані наплічника. Машинально ковтнув із пляшки і підійшов до столу. На ньому лежав клаптик паперу з написом: «Термінал «Б», четверті ворота. За десять хвилин».
Дурня якась. Я знов озирнувся навколо. Оце тобі... Добре, хоч документи зі мною і квиток. Глянув на мапу аеропорту і рвонув у бік терміналу «Б».
Секундна стрілка почала рухатися зі швидкістю літака, що злітав. От хто так будує? Рознесли аеропорт на пів-Троєщини! Добігти до потрібного місця через натовп — це вам не іграшки. Ескалатор, пандус, тепер — ліворуч. Знову ескалатор. Чорт! Кому потрібні ці горизонтальні ескалатори? Ліворуч. Марш-кидок на двадцять метрів. Так, он туди! Ще ліворуч. Усе. На місці!
Відхекався, підхожу до четвертих воріт. Ось і маєш. Звідси ж мій рейс на Київ! У голові все йде обертом. Аж раптом хтось ззаду взяв мене за лікоть.
— Ксю?! — переді мною й справді стояла Оксана. Із моїм наплічником і буком. — Я не розумію?..
— Тихіше, — Ксю обійняла мене, я відчув, як калатає її серце. — Нарешті я тебе знайшла...
— Ти? Мене?
— Як я злякалася за тебе! Зник, нікому нічого не сказав. Якби не твій блог, я б і не знала, де шукати!
Я й справді нічого не розумів, думки плуталися. Притиснувся до сестри, яка заспокійливо гладила мене по спині.
— Сядь, — Ксю всадовила мене в крісло й примостилася поруч. — Що сталося, Сергійку? Куди ти зібрався?
— Я? До Києва. Мене викинули з Куби... я шукав тебе... вся ця історія з літаком... батьки, — я відчував, що голос мій зривається на крик, слова плуталися одне з одним...
— Заспокойся, у тебе просто нервовий зрив. Ти вживав ліки?
— Ліки? Які ліки? Ксю, ти можеш пояснити мені, що відбувається?
— Я не змогла тобі додзвонитися. Зайшла на твій блог і почала читати. Зрозуміла, що ти не вживаєш ліків, і в тебе зрив. І помчала за тобою.
— Це я помчав за тобою! Ти написала мені, щоб я допоміг!
— Ні. Я писала тобі, щоб ти допоміг мені з готелем на Кубі, а ти зник.
— А це? Що це? — я показував їй есемески. — Це що? «Згадай батьків»!
— Я хотіла повернути тебе назад у реальність. Думала, що коли ти згадаєш родину, то вийдеш на зв’язок!
— А це: «Сиди на місці й не рухайся»?
— Через блог я зрозуміла, що ти в Амстердамі, і вилетіла найближчим рейсом, щоб перехопити тебе, поки ти не встиг вилетіти на Кубу.
— Запізно, я вже звідти.
— Ні, ти тільки збирався туди летіти!
— Що?!! — світ навколо мене на мить похитнувся, здалося, що в голові клацали якісь тумблери.
— Сергійку, заспокойся, будь ласка... — Ксю гладила мене по голові, мов малу дитину. — Я розумію, що не мала залишати тебе самого надовго. Ти знову згадав про загибель батьків і припинив вживати ліки. Ти зірвався.
— Стоп, Ксю, — я поклав свою руку на її. — Один із нас тут точно божевільний.
— Нащо ти так?
— Я щойно прилетів із Гавани, де шукав тебе, я знаю про літак і про всю операцію, під час якої загинули батьки.
— Сергію, — Ксю плакала і розтирала сльози, — припини, мій маленький. Це я винна, ми повернемося додому і знову підемо до лікаря.
— Годі! — мій терпець увірвався. — Я доведу тобі, що я не дебіл. Куди, ти кажеш, я мав летіти?
— На Кубу, — Ксю схлипнула й витерла розмазану під оком фарбу.
— А я кажу, що тільки-но звідти повернувся і прямую на Київ. Це легко перевірити, ось, дивись!..
Я дістав із гаманця квиток на свій літак і простягнув Оксані. Вона взяла, глянула на нього і знову розридалася.
— Ти чого? — я обережно
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ген воїна», після закриття браузера.