Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

Я попрощався з Андре. За першим дзвінком Альбертина прийшла відчинити, що було не просто, бо Франсуаза пішла, а Альбертина не знала, де запалюється світло. Зрештою вона зуміла мене впустити, але втекла від запаху ясмину. Я переніс ясмин у кухню; не дописавши листа (я так і не зрозумів чому) моя приятелька встигла податися до моєї кімнати й погукала мене. Я застав її розпростерту в моїй постелі. Наразі все це видавалося мені цілком природним, може, трохи дивним, але все-таки не вартим уваги. Альбертина, мало не впіймана з Андре, вигадала трохи часу, гасячи по дорозі до мене скрізь світло, щоб я не побачив її ліжка в неладі, і вдаючи, ніби саме писала. Але все це випливе згодом, хоча, зрештою, так і залишиться для мене таємницею.

Загалом, за винятком цього єдиного випадку, коли я вертався від дукині, все відбувалося нормально. Оскільки Альбертина не знала, чи не захочеться мені вийти з нею перед обідом, я зазвичай знаходив у передпокої її капелюшок, плащ, парасольку; вона залишала їх там про всяк випадок. Якщо, вступивши, я помічав її речі, в домі ставало легко дихати. Я відчував, що замість розрідженого повітря його виповнює щастя. Смуток де й дівався, ці дрібниці заповідали мені посідання Альбертини, я біг до неї.

Тими днями, коли я не заходив до дукині Ґермантської, я, щоб убити час до повернення приятельки, проглядав якийсь Ельстірів альбом, Берґоттову книжку, Вентейлеву сонату.

Витвори мистецтва, звертаючись на позір єдино до зору та слуху, проте вимагають, щоб і наша пробуджена свідомість тісно співпрацювала з цими двома органами чуття; я машинально снував тоді мрії, які ще незнайома Альбертина збудила в мені колись; мрії, прибиті потім буденщиною. Я кидав їх у фразу музиканта чи в образ маляра, ніби в горнило; насичував ними книжку, яку читав, і вона від цього оживала. Але й Альбертина неабияк вигравала від цього перенесення в один із двох світів, куди ми маємо доступ і де можемо поміщати навперемін один і той самий предмет; таким чином вона уникала гнітючого тиску матерії, аби ширяти у вільних просторах думки. І на якусь мить нудна дівчина будила в мені палкі почуття. Тоді вона набувала подоби якогось твору Ельстіра чи Берґотта, я млів і танув, побачивши її силою уяви чи мистецтва.

Незабаром мене попереджувано, що Альбертина саме вернулася; при чому було заборонено називати її ім’я, коли в мене хтось сидів, скажімо, Блок; тоді я затримував його ще на хвилю, щоб він не міг спіткатися з моєю подругою. Адже я приховував від усіх, що вона мешкає в мене, ба навіть що я приймаю її в себе, — так я боявся, щоб котрийсь із моїх приятелів не став коло неї смалити халявки, не став чигати на неї на вулиці або щоб, зіткнувшися з ним у коридорі чи в передпокої, Альбертина не могла подати якогось знаку чи домовитися про зустріч. Потім я чув шелест сукні: то Альбертина йшла до моєї кімнати; з делікатности (і, звичайно, з намагання, як колись під час наших обідів у Ла-Распельєр, уникати всього, що підсичувало б у мені ревнощі) вона не входила до мене, знаючи, що я не один. Але не тільки через це — дійшло до мене зненацька. Пригадалося: я знав першу Альбертину, потім нараз вона змінилася в іншу, сьогоднішню. І цю метаморфозу я міг приписати єдино собі. Все те, в чому вона легко, навіть охоче мені признавалася, як ми були добрими приятелями, завмерло на її устах, відколи вона побачила, що я її кохаю, або відколи, не називаючи цього прямо любов’ю, здогадалася про моє інквізиторське почуття, яке прагне допитуватися, страждає, коли допитається, і прагне ще більше. Від того дня вона від мене крилася. Вона обминала мою кімнату, коли гадала, що я там із кимось (часто навіть не з приятелем, а з якоюсь приятелькою); і це вона, чиї очі перше так спалахували, коли я казав про якусь дівчину: «Треба її запросити, тобі було б так цікаво з нею познайомитися». — «Але ж вона, як ви називаєте, «підозрілого штибу». — «Що ж, тим потішніше для нас». На той час я, певне, міг би докопатися до всього. Мені навіть видається, що там, у казино, вона відліпилася грудьми від грудей Андре не через мене, а через Коттара, щоб той чого доброго (так, мабуть, думала вона) її не обмовив. А проте вже тоді вона починала замикатися в собі, перестала щирувати зі мною, стала огляднішою в жестах. Потім зачала уникати всього, що могло мене занепокоїти. Вона звірялася мені, наївнякові, про ті шматки свого життя, яких я не знав, щбб виставити їх як цілком невинні. Тепер дівчина стала невпізнанна; якщо я був не сам, Альбертина йшла прямо до себе, йшла не лише з бажання мені не заважати, а щоб показати, що ніхто інший її не цікавить. Одного вона вже не зробила б для мене зроду, того, що робила, коли мені було до цього байдуже — і робила залюбки саме з цієї причини, — а саме: зізнання. Я був рокований назавше, як слідчий суддя, робити непевні висновки з необачно кинутих слів, сподіваючися витлумачити їх без дошукування провини. І тепер я назавше залишався для неї ревнивцем і суддею.

Наші заручини насувалися з невідворотністю процесуальної дії, і наречена при цьому бентежилась, як злочинниця. Тепер вона міняла розмову, як ішлося про чоловіків та жінок ще нестарого віку. Коли ще не підозрювала мене в ревнощах, я міг розпитувати її про все, що мене цікавило. Таку пору не слід просипати. Саме тоді наша приятелька розповідає нам про свої втіхи і навіть про те, до якого лукавства вдається, аби приховати їх від інших. Нині вона зі мною не «щирувала», як колись у Бальбеку, чи то не хотіла виставляти себе в невигідному світлі, чи намагалася приховати причину своєї видимої холодности до мене, те, що я їй набридав, до того ж моє добре ставлення до неї підказувало їй, що зовсім зайве примилятися до мене так, як примиляються інші, щоб узяти від мене більше за них. Тепер вона вже не сказала б мені, як тоді: «Я не така дурна, щоб відкривати свої почуття, навпаки: як