Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

мені хто до мислі, я вдаю, ніби не звертаю на нього уваги. Так нікому нічого не вгадно». Гай-гай! Он якої заспівала мені колишня Альбертина з її вдаваним щируванням та байдужістю до всіх! Тепер вона вже не обстоювала свого давнього правила! Нині вона зводила це правило до того, що в розмові зі мною так висловлювалася про кожного, хто чимось мене дійняв: «Ет, або я знаю! Та я її й не розгледіла, — так собі, якась нікчема!» І лише вряди-годи, випереджаючи чутки, які могли дійти до моїх вух, вона зізнавалася мені в чомусь, але ці зізнання, подані так, щоб спотворити й перекрутити всю правду, самі зраджували свою брехливість.

Наслухаючи кроків Альбертини з утішною думкою, що цього вечора вона вже не піде, я розкошував свідомістю того, що для цієї молддої дівчини, з якою я колись і мріяти не смів запізнатися, вертати щодня додому означає вертати до мене. Блаженство таємничости й чуттєвости, минуще й уриване, якого я зазнав у Бальбеку того вечора, коли Альбертина ночувала в готелі, зросло, устаткувалось, виповнило мою колись порожню оселю тривалим запасом хатнього затишку, затишку майже родинного, роз’яснючи навіть коридори; той солодкий затишок щедро напоював усі мої почуття в достотному розумінні, то, коли я був сам, — в уяві, в очікуванні на її повернення. Коли я чув, як зачиняються двері до її покоїв, а в мене тоді сидів приятель, я намагався чимшвидше позбутися його, випроваджуючи його аж на сходи, часом навіть спускався з ним на кілька приступок. Альбертина виходила мені назустріч у коридор. «Стривайте, я піду роздягнутися, а вам пришлю Андре; вона заскочила на хвилинку, сказати вам «добраніч». І, не скинувши ще великого сірого шарфа, накинутого на шиншиловий точок (мій ще бальбецький подарунок), вона зникала у своїй кімнаті, буцімто здогадуючись, що Андре, уповноважена мною стежити за нею, мала, подаючи мені подробиці, згадуючи про зустріч із одним знайомим, унести щось конкретне в ті незнані обшири, куди вони вдвох ходили на цілоденну й неуявленну прогулянку.

Вади Андре викристалізувалися, вона була вже не така мила, як до першого знайомства. Тепер у ній чаїлася якась тривожна їдь, ладна зірватися морським вихором на першу-ліпшу мою згадку про щось приємне для Альбертини та для мене. А проте Андре могла ставитися до мене краще, ніжніше, ніж люди миліші за неї. Доказів для цього я мав чимало. Але найменший об’яв чужого щастя, якщо це щастя не йшло від неї, дошкуляв їй, виводив із себе, як грюкіт надто сильно прибитих дверей. Вона визнавала страждання, до яких була непричетна, але не визнавала таких самих утіх; коли бачила, що я хворий, побивалася, співчувала, гляділа б мене при потребі, та якщо я чимось тішився, якщо радів, згортаючи книжку й кажучи: «О, я провів дві розкішні години, читаючи цікавого автора», мої слова, які справили б приємність моїй матері, Альбертині, Роберові, викликали в Андре ніби якесь обурення, може, якусь чисто нервову нехіть. Мої радощі завжди дратували її, їй несила було з цим критися. Ці вади були обтяжені іншими, серйознішими; одного разу, коли я згадав про молодика, чудового гравця у спортивні ігри, в гольф, але невігласа в усьому іншому, сподибаного мною тоді, як він гуляв з їхньою «ватагою» в Бальбеку, Андре ядуче захихотіла: «А чи знаєте ви, що батько його злодій, ледве не попав за грати. Хай вони собі костричаться, а я роздзвоню все це на цілий світ. Хай позивають мене за наклеп. Я наведу такі докази, що ну!» Очі в неї блищали. Потім я довідався, що батько не допустився жодного порушення і Андре знала про це краще за інших. Але їй примарилося, що син гордує нею, от вона давай шукати, чим би йому дошкулити, як би його зганьбити, — вигадала цілу історію, подумки складаючи проти нього свідчення, і доти гаптувала її канву всілякими подробицями, аж поки, мабуть, і сама в це повірила. Отож-бо на теперішньому щаблі (поминаючи навіть її короткі й злісні випади) я волів би її не бачити, бодай через її недоброзичливу підозріливість, яка оперізувала крижаним і кусливим пасом її справжню натуру, — натуру теплішу й ліпшу. Але відомості, які вона єдина могла мені постачити про мою подружку, були для мене занадто цінні, щоб я наважився знехтувати таку рідкісну нагоду їх здобути. Андре переступала поріг, зачиняла двері і складала свої реляції; вони здибали одну приятельку, — між іншим, Альбертина ніколи мені про неї не згадувала. «Про що вони розмовляли?» — «Не знаю, я скористалася з того, що Альбертина не сама, і пішла по вовну». — «По вовну?» — «Авжеж, Альбертина просила мене». — «Не треба було йти, вона зумисне хотіла позбутися свідків». — «Але вона просила мене про це ще до зустрічі з приятелькою». — «А!» — зітхав я з полегкістю. За хвилю в мені знов оживала підозра; хто знає, може, Альбертина домовилася з приятелькою про побачення й вигадала привід, щоб зостатися з нею сама? Зрештою, чому я певний, що Андре говорить усю правду? Може, вона у змові з Альбертиною?

Наше кохання тим палкіше, — казав я собі в Бальбеку, — чим несамовитіші наші ревнощі до вчинків коханої; ми відчуваємо, що, якби вона розповіла нам усе, нам, певне, легко було б зцілитися від любови. Даремно ми криємося з ревнощами; той, хто їх будить, швидко їх відкриває і пускається на хитрощі. Він намагається ошукати нас, приховуючи те, що може завдати нам болю, і таки нас ошукує, оскільки нас не попереджено, чому якась незначна репліка мала б зрадити приховану в ній брехню; для нас це репліка як репліка; її сказано обережно, а ми слухаємо її через верх. Потім на самоті нам знову спадає ця фраза, і ми відчуваємо, що вона якось розминається з дійсністю. Та чи добре ми її собі пригадуємо? У нас народжується «самосійний» сумнів щодо надійности нашої пам’яти; цей сумнів із тих, коли в певному нервовому стані ми ніяк не можемо згадати, чи засунуто на дверях засовець, і б’ємося над цим за п’ятдесятим разом достоту, як і за першим; певно, можна без кінця повторювати одну й ту саму чинність, але вона так і не залишить по собі точного й спасенного спогаду. Але тут принаймні можемо зачинити двері п’ятдесят перший раз, тимчасом як ота тривожна фраза живе у минулому в непевному звучанні, якого нам не відтворити. Тоді ми починаємо перебирати інші репліки, за якими не стоїть