Читати книгу - "Таємниця покинутого замку"

кошик і наповнювала його грибами.

Як мовиться, одна голова Добре, а дві краще. Ментахо був хитрим, а Ільсор розумним. І ось одного разу Ільсор напоумив Ментахо на таку справу, що неабияк спантеличила рамерійців, а вождя арзаків показала великим другом землян. Це була справжня воєнна хитрість, про яку Кастальо написав Страшилу, і той дуже зрадів, навіть пішов у танок, як у колишні часи, приспівуючи:

— Егей-гей-гей-го! У нас дивовижний друї! Егей-гей-гсй-го!

Ільсор давно запримітив рицаря Тіллі-Віллі. А оскільки сам був винахідником, здивувався, з яким умінням зроблено цю залізну людину, як чудово налагоджений його механізм.

Порада Ільсора була простою. Тіллі-Віллі став з'являтися на дорогах країни, намагаючись якомога частіше потрапляти на очі рамерійським пілотам. Але зустрічався він їм щораз в іншому місці; йому було неважко пробігти далеку відстань, маючи такі довгі ноги. А найголовніше, велетень щоразу набував іншого вигляду: то він був сіро-сталевого кольору, то бронзово-жовтий, то зелений з чорними плямами, наче у великої ящірки; то на його плечах красувалася яка-небудь яскрава накидка, що закривала всю постать від голови до п'ят.

Пілоти були перекопані, що бачать різних велетнів. Генералові приносили все нові фотографії величезних рицарів. А перетворення здійснювалися без особливих зусиль. Всередині Тіллі-Віллі в кабіні, де могла вміститися людина, сидів Лестар, не тільки найкращий майстер країни Мигунів, а й перший друг Залізного Рицаря; з ним — ціла батарея банок з фарбами і розпилювач. Тіллі-Віллі показувався якому-небудь рамерійському пілотові, а потім ховався в гаю серед дерев, і Лестар швидко перефарбовував його в інший колір. Завдяки таким хитрощам у Баан-Ну та його підлеглих склалася думка, що по сусідству з Гудвінівю насправді живуть люди велетенського зросту і сили.

Ментахо підтвердив, що саме ці гіганти допомогли королю Гудвіну здобути його славні перемоги. Повіривши в існування велетнів, Баан-Ну вирішив, що Прибульцям слід деякий час поводитися обачніше, аби випадково не розсердити такого гіганта! Сваритися ж, поки вони не ютові до війни, в плани чужоземців не входило.

Та все ж один їх ворожий крок по відношенню до Гудвінії земляни помітили. В північній частині Кругосвітніх гір була місцевість, де жили гігантські орли. Ця віддалена місцина називалася Орлиною долиною. За одвічним звичаєм, орли обмежили чисельність свого племені цифрою сто. Кожне нове пташеня з'являлося на світ лише тоді, коли вибував хтось із старших. Тому право висидіти пташеня давалося орлицям за суворою чергою.

На те були серйозні причини. Орли живилися м'ясом гірських козлів і турів; природно, ці тварини розмножувалися не швидко, бо винищувалися гігантськими птахами.

Колись вождем орлиного племені був Аррахес. Він хотів присвоїти чергу іншого орла, Карфакса, на виведення пташеняти. Однак благородний Карфакс переміг і став вождем племені. В його сім'ї росло орля Горіек. Зростом і силою він майже не поступався батькові. Та, через молодість, був надто самовпевненим.

Орли мають незвичайну зіркість. З великої висоти вони розрізняють на землі навіть дрібні предмети на багато миль довкола. І, звичайно, їхні очі не могли не помітити гармат, встановлених на голих скелях. Але це тільки уважні очі. Горіеку ж було не до уважності. Він вислідив великого прудконогого тура і, захопившись полюванням, цілком забув про обережність. Тур гасав ущелинами, легко долаючи стрімкі кручі, стрибав з виступу на виступ. Орел, переслідуючи тура, не відставав від сильної тварини, навіть раптовий зблиск металу незнайомого предмета на скелі не зупинив його.

Радар спрацював, гармата завертілася по колу. На щастя для Горіека, трапилося так, що невидимий промінь упав на тура, який піднімався в цю мить по відкритому схилу.

Гармата, обертаючись за променем, повернулась, тварина, уражена пострілом, зірвалася вниз в ущелину. Горіека, який у цей момент наздогнав тура, теж зачепило і перебило йому крило. Палаючи жагучим бажанням відомстити незрозумілому ворогові, підстьобуваний біллю і гнівом, Горіек почав підніматися по горі величезними стрибками. І перш ніж гармата встигла знову зарядитися, він зі всією люттю, на яку був здатний, накинувся на неї.

Гігантські орли вже в юності наділені страхітливою силою. Горіек зірвав гармату разом з поворотним кругом і жбурнув її в провалля. Гармата з оглушливим гуркотом розлетілась на друзки. Тоді Горіек ударив по радару дзьобом, і від чутливого апарата залишилися самі уламки.

Після довгих розшуків батько і мати знайшли Горіека на скелі і з великими труднощами гірськими ущелинами дотягли додому.

ЗНОВУ ЧОРНІ КАМЕНІ ГІНГЕМИ

игнали в Ранавір про справність радарів надходили двічі на добу. І коли одного разу вони не були прийняті, командир ескадрильї Мон-Со вирушив з'ясовувати, в чому справа. Він виявив одну установку повністю розгромленою: від радара залишилася купа понівечених деталей, а гармата щезла. На схилі гори пілот знайшов дві орлині пір'їни, розміри яких жахнули його. Кожне було не менше вросту людини. Стало ясно: тут не обійшлося без участі птахів.

Що раніше, коли тільки розчищали майданчики для радарів, рамерійські пілоти, літаючи над горами, не раз бачили гігантських орлів, та розгледіти їх зблизька не вдавалося. Як тільки вертоліт наближався до дивовижних птахів, ті з блискавичною швидкістю віддалялися геть. Кау-Руку пощастило більше: йому вдалося підлетіти найближче, але і він зазнав невдачі. Правда, він ще не раз з'являвся, ширяв на своєму вертольоті над Орлиною долиною, бачив, як птахи шугали вгору до гніздовищ, спостерігав здаля за полюванням на турів і гірських козлів.

Доповідь Мон-Со справила гнітюче враження на менвітів. Система захисту кордону виявилася зовсім не такою надійною, як запевняли її творці. Одержувати неприємні вісті аж ніяк не входило до планів Баан-Ну.

— Я обурений вашою легковажністю! — гримів генерал, розпікаючи і пілотів, і інженерів; очі його від гніву в продовгастих ставали круглими, як ґудзики. — Сьогодні в ладу вийшла одна установка. Де гарантія, що завтра не вийде друга, третя? — кричав він.

Пілоти та інженери мовчали. Голос подав зоряний штурман Кау-Рук, він зосереджено роздумував над чимось.

— Справа в тому, — сказав штурман, — що в горах живуть незвичайні орли.

— Ну і що? — не зрозумів Баан-Ну.

— А те, що вони полюють там, де наші радари. Гармати не можуть стріляти по таких велетенських птахах.

— Яке нам діло до цього? — пробурчав генерал.

— Гармати будуть стріляти, а орли їх скидатимуть, — проказав Кау-Рук, — поранений гігант-орел, імовірно, мав вражаючу силу.

— Мабуть, ви маєте рацію, — неохоче погодився ві штурманом Баан-Ну. — Але де вихід?

— Вихід лише один, — заявив Кау-Рук. — Винести систему за межі Гудвінії. Під час розвідувальних польотів ми бачили — країна оточена ланцюгом великих чорних каменів. Вони розташовані на однаковій відстані один від одного. Навіщо