BooksUkraine.com » Фантастика » Дванадцять оповідань 📚 - Українською

Читати книгу - "Дванадцять оповідань"

123
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Дванадцять оповідань" автора Володимир Миколайович Владко. Жанр книги: Фантастика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 15 16 17 ... 55
Перейти на сторінку:
таке ракета. Тільки ракетному двигунові належить майбутнє. Стародавній мудрець Архімед, що винайшов важіль, сказав:

— Дайте мені точку опори, — і я підійму земну кулю!

Ракета дає людині точку опори скрізь і всюди. Вона сама — точка опори. Для аероплана потрібне повітря, для моторного човна — вода, від яких вони відштовхуються. Ракета відштовхується сама від себе. Вибухи, що відбуваються в її розрядній частині, штовхають ракету вперед і вперед. Не важно, чи спрямовані ці вибухи в порожняву, в повітря, в воду, чи ще кудись. Зворотна реактивна сила вибуху, — ось що рухає ракету.

Проте, де я?

Показник місця перебування ракетоплана наблизив стрілку майже до самих островів Фалкленда. Спереду видно було пінясті буруни, побережні скелі і рівну без єдиного пагорка поверхню землі.

Але — де ж шукати професора Пелюзье та його супутників?

Бухта Оф-Гарборс, над якою я пролітав, була теж пустинна й мертва. Величезні будівлі порту справляли сумне вражіння — наче людність цього оживленого центру несподівано вимерла. До того ж стало темніти. Правда, сутінки, що сходили на землю, швидко замінило зеленувате примарне світло Комети, хвіст якої широкою сяючою смугою простягся через увесь небосхил.

Так, у бухті Оф-Гарборс не було нікого, бо попереджена про мій приліт експедиція дала б знати про себе яким-небудь сигналом. Хоча б багаттям.

Я збільшив швидкість і понісся до порту Стенлей. Пустинна рівнина по-давньому пропливала під ракетопланом.

А як їх не буде і там? Якщо вони примушені були пересунутися ще кудись?

Але ледве тільки на обрії хвилястою лінією вималювалася затока, — я помітив великий чорний стовп диму.

Сигнал!


IV

Через кілька хвилин я плавко спустився на тверду землю біля великого багаття. До дверей ракетоплана підбігла струнка дівчина в гумовому пальті. Вона щось кричала, але звуки її голосу не долітали до мене, відокремленого від зовнішнього світу герметичними дверима апарата. Нарешті я відчинив двері.

— Ви — пілот Троянов? — почув я дзвінкий молодий голос.

І, не дожидаючи підтвердження, Жанна Пелюзьє продовжувала:

— Ну, звичайно, це ви. Хто ж ще міг би забратися сюди в такий жахний час? Правда, ми дуже турбувалися. Адже в нас зіпсувався передавальник, ми не могли подавати вам сигналів радіом. Але ми зробили все, що змогли. Бачите? — показала вона рукою на вогнище.

— Де ж усі інші? — спитав я.

— То ви ще не знаєте? Батько хворий на малярію, але це не страшно, він легко переносить цю хворобу. Гірше з Дюшеном: у нього дуже гостра форма, і зараз він лежить майже непритомний. А лаборант Стенуа коло них. Мені доручено стежити за вогнищем, щоб не пропустити вас. Ходім, ходім до будинку.

На порозі нас зустрів молодий хлопець з енергійним, різко окресленим обличчям. Це був Стенуа. Він міцно стиснув мою руку і сказав:

— Я дуже боюся, що Дюшен не зможе летіти. Професор каже, що йому могло б допомогти тільки переливання крові. Я просто не знаю, що робити далі.

Старий професор Пелюзьє, видно, насилу підвівся з свого крісла і тихим голосом привітався зі мною:

— Коли ми вирушимо, професоре? — звернувся я до нього.

— Вам уже говорили про нашого хворого? Його не можна ніяк ворушити, поки не закінчиться пароксизм. Він надто слабий.

— Значить…

— Не раніше, як завтра вранці. А може, — голос професора затремтів, і він насилу закінчив фразу: — Може нам доведеться лишити тут його тіло…

Мене зовсім не лякала думка, що нам треба тут затриматись до ранку. До початку вибухів у полярній області лишалося більш як доба. За цей час я міг би двічі пролетіти звідси до озера Мічіган. Але — хто знає, які несподіванки можуть трапитися за цей час?

— Все ж краще було б вилетіти якнайскоріше, — нагадав я професорові. — У мене щодо цього дуже рішучі інструкції. Зараз я переговорю з Комітетом рятування Землі.

Жанна Пелюзьє пішла за мною. Ідучи, вона розповіла мені, що експедиція перебувала на Фалкленді щось із два місяці і закінчила свою працю тільки два дні тому. Професор Пелюзьє безбоязно чекав на наступні події. Він турбується тільки тим, щоб довезти в безпечне місто зібрані матеріали.

Моя розмова з Комітетом була дуже коротка. Ось записи її.


«Прибув на Фалкленд. Знайшов експедицію. Можу летіти на Північ не раніше ранку 21 червня, бо один з учасників експедиції, Густав Дюшен, тяжкохворий».


«Вилітайте при першій змозі. Маршрут лишається той же. До екватора можете сподіватися на допомогу тільки в Буенос-Айресі».


Перепросивши професора, я ліг спати: пілотові ракетоплана треба бути дужим і завжди добре почувати себе. Вилетіти ми вирішили вдосвіта.

Але не судилося мені спати спокійно. Біля дванадцятої години ночі мене збудив легкий доторк до плеча. Жанна Пелюзьє стояла біля мене, обличчя її було бліде:

— Дюшен помер, — тихо сказала вона. — У нього слабе серце, воно не витримало напруження під час кризи.

… Багряне сонце тільки-но показало край свого диску з-за моря, коли я натиснув на важелі керування. Ракетоплан хутко взяв висоту — і понісся на північний захід. Професор напівлежав у кріслі; мабуть, на нього погано впливала швидкість підйому. Лаборант Стенуа впорядковував свої записи. Жанна уважно стежила за моїми рухами.

І зненацька я відчув, як у моїй руці здригнувся важіль руля висоти, потім стрілка показника швидкості ринулася ліворуч і замість нормальної тисячі кілометрів показала лише двісті. Ракетоплан пішов униз. Я похолонув:

— Що трапилось?

Під нами клекотіли морські хвилі, спускатися було неможливо. А ракетний апарат безперечно давав перебої. Я пустив у хід гелікоптерні гвинти. Ракетоплан повис у повітрі, помалу посуваючись уперед.

Ще кілька виблисків — і ракетний апарат замовк. Стало надзвичайно тихо. Тишу порушувало тільки слабеньке дзижчання гелікоптера. Я відчував запитливі погляди моїх

1 ... 15 16 17 ... 55
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дванадцять оповідань», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дванадцять оповідань"