Читати книгу - "Корсетна майстерня пані Марії"

«Яшка Одноокий! Король Подолу!..» — подумав Ілько. Про жорстокість банди грабіжників знало все місто, її боялася навіть поліція.

Хлопець старався, і невдовзі взуття блищало, як нове. Навшпиньках підійшов до дверей, перехрестився і тихенько пошкрябав.

— А-а, це ти, хлопчику! — вийшов Яшка. — Дивись, як у крамниці, молодець! — похвалив Ілька одноокий. — Сьогодні, хлопчику, в Яшки свято, сьогодні Яшка гуляє. Живи, хлопчику! — він простяг чистильникові зелену кредитку. — Коли тобі буде дуже погано — приходь до Яшки.

В кімнату ввалився гурт п’яних молодиків. З тацею в руках до хлопця підступилася вродлива чорноока дівчина з хвилястим темним волоссям, що безладно спадало на високий лоб. Довгими пещеними пальцями вона взяла кришталеву чарочку з горілкою, опустила вії, бо її душив сміх, і торкнулася Ількових губ.

— Випий, хлопчику, за здоров’я цієї чарівної панянки Вірочки! — патетично вигукнув Яшка. — Це моя дражайша подруга.

— Я непитущий, пане.

— Хлопчик! — один з молодиків ловко вихопив фінку і черенком її торкнувся підборіддя хлопця. — Ти у мене здохнеш зараз… не пообідавши!

— Кинь, Савко! — Яшка штурхонув його кулаком. — Ти не на роботі… А ти, хлопче, не псуй Яшці свята.

Тремтячою рукою Ілько вхопив чарку і вилив рідину в рот — наче вогнем обпекло горлянку, закашлявся — аж сльози з очей потекли.

— А тепер іди, хлопче, і живи, а писнеш хоч слово — будеш у ящику! Пойняв? — сказав Яшка.

— Я нікому нічого не скажу, щоб мені не бачити сашеньки! — забелькотів хлопець.

Йому знову зав’язали ганчіркою очі і повели на Верхній Вал.

Вже поночі доплентався до хати, впав на постіль. Тривожно перевертався з боку на бік до ранку — йому привиджався одноокий.

Біля широких воріт Лук’янівського базару людно — всі поспішають. Під парканом угледіла дівчину, років на два старша за неї, в простенькій ситцевій сукні, стареньких черевиках, гладенько зачесане каштанове волосся зв’язане червоною стрічкою, біля ніг точнісінько такий, як у неї, кошик. «Вона!» — радісно пронеслось в голові. Швидко підійшла, поставила свою ношу і з цікавістю стала дивитись на незнайому, чекаючи, що та скаже. Не дочекавшись, невдоволено фиркнула, підняла її кошик і пішла геть. Все просто, а мама так бідкалась: «Будь обережною… щоб ні одна жива душа не побачила, не запідозрила!» Відвезти листівки, прокламації, а привезти друкарський шрифт та фарбу не так уже й важко.

Оленка, задумавшись, не помітила, як до вагона ввійшли два жандарми; угледівши їх, розхвилювалась. «Невже вистежили? — тривожно застукотіло серце. Та жандарми були байдужі — голосно розмовляючи, ні на кого не звертали уваги. Все ж Оленку мучила непевність. Не доїхавши дві зупинки, дівчина вискочила з трамвая.

— Панночко! Чи не дозволите навести лоск на ваших черевичках? — зупинив Оленку задерикуватий хлопчачий голос.

— Ви до мене? — поставила кошик біля чистильника взуття.

— А до кого ж? — примружив очі хлопчина.

— Ні, не дозволю, па-ни-чу!

— Боже ти мій! — вдавано серйозно сплеснув руками хлопець. — Невже ви своїми ніжними рученятками можете нести такого величезного коша?! Часом не звір ваша господиня?

Такої наруги над своєю мамою Оленка вже не могла стерпіти:

— Яка нісенітниця! Моя мама — свята жінка!

— Видно, що свята.

Дівчина ніяково знизала плечима, безпорадно подивилася навкруги і нагнулась, щоб взяти кошик і піти геть. Та не встигла — хлопець, немов кішка, метнувся до кошика і вже підіймав його.

— Нічого собі. І звідки у вас сили беруться нести отаке? Не заздрю я дамам!

— Чому?

— Така важка білизна, — кивнув на кошик, несучи його поперед дівчини.

— Волога, не встигла просохнути, — усміхнулась Оленка. — Ось тут ми й живем, — зупинилась біля будинку Добриніна.

— Тоді моє вам шануваннячко, — поставив кошика хлопець. — Далі не піду, не хочу тому дурникові на очі з’являтися.

— Якому дурникові?

— Смику.

— А як же вас звати? А то не знаю, кому дякувати…

— Ілля Іванович Прочай, — солідно відрекомендувався хлопець, — але мене кличуть просто Ільком.

— А мене — Оленкою.

— От ми й познайомились. Приходьте чистити черевики. Дешево й сердито — за десять копійок, — проказав і, засунувши руки в кишені латаних штанів, насвистуючи мотив якоїсь пісеньки, поважно почапав до свого причандалля.

— Що то за хлопчина? — спитала Шульгіна, коли Оленка прочинила хвіртку.

— Ілько… чистильник взуття, — здригнулася дівчина. — Ой, мамочко, я аж злякалася, так ти зненацька.

— Ти просила його, щоб допоміг?

— Ні, він сам.

— Не можна бути такою безпечною, Оленко, — почала Марія напучувати доньку. — Не довіряйся незнайомим людям. Треба придивитись до того молодця. Він запрошував тебе почистити взуття? От і добре, скористайся цим — дізнайся, чий він, де живе.

Оленка та Ілько швидко подружили, часто зустрічались у вільні години, блукали вулицями міста. Хлопець охоче розповідав про Київ. Ось і сьогодні, в неділю, йшли вони багатолюдним Хрещатиком. При поштовій конторі зібрався чималий гурт, читали прокламацію: «Київський комітет Російської соціал-демократичної робітничої партії…»

В Оленки радісно застукотіло серце. Хотілося сказати Ількові, що тут є і її робота. А люди зупинялись.

— А куди поліція дивиться? — сердито питав якийсь пан. — До Сибіру їх треба!

Інші, задоволено переглядаючись, перечитували ще раз.

— Молодці! — вирвалось у Ілька, коли й він прочитав. — Ой, які ж вони молодці!

Листівки траплялись і на інших будинках. Придержуючи шаблі, зненацька з’явились жандарми й взялися розганяти людей.

— Бач, як заметушились! — насмішкувато сказав Ілько. — Ось познайомлюсь з тими сміливцями — весь Київ листівками обклею! У мене з ними, — сердито кивнув