Читати книгу - "Спомини"

Стиль праці Йосифа Сліпого був такий, що більшість своїх послань, листів та інших документів він просто диктував своєму секретарю, після чого той друкував текст і подавав патріярхові на підпис. Патріярх перевіряв текст, вносив у нього поправки і щойно після повторного передруку підписував як остаточний документ. Така послідовність була й у випадку роботи над “Споминами”. Підпис автора стоїть не на рукописі, а на обох редакціях 1965 та 1976 років, тож саме машинописні варіянти тексту із внесеними поправками Йосифа Сліпого мають більшу вартість, ніж рукопис, і повинні вважатися авторитетнішими. Тому для даного видання рукопис відігравав другорядне значення, лише як джерело для перевірки чи порівняння друкованих версій.

У праці над машинописним текстом “Споминів” не можна також легко та механічно застосовувати підставові принципи критики тесту, такі, наприклад, як “lectio brevior lectio potior”. Це не той текст, у якому можна відділити оригінальну думку автора від пізніших нашарувань та праці редактора. Тут якраз такої праці редактора бракує. До того ж усі доповнення чи виправлення патріярха внесені його рукою, і ними не можна нехтувати. Тому в даному виданні повинен застосовуватися якраз зворотній принцип: “Lectio longior lectio potior”.

Та все ж у кількох випадках ми змушені були використовувати і перший принцип — зокрема тоді, коли речення через велику кількість доповнень або вставок тратить свою цілісність і стає важким для зрозуміння. Наприклад, коли Йосиф Сліпий розповідав про свою родину, він не раз подавав цілу низку імен своїх родичів з короткими характеристиками кожного з них. Згодом, перечитуючи цей уривок, він пригадував ще й інші деталі про чоловіків та дітей своїх тіток, братів і сестер, їхні заняття, долю, місце праці, життя, поховання тощо і дописував ці дані над рядками чи на полях. Якщо все це поставити в один ряд, то речення стає таким перевантаженим, що тратить свою логічність, ба й сам його зміст спотворюється. Цю проблему можна бачити принаймні у трьох місцях “Споминів Йосифа Сліпого про родинне село Заздрість”, зредагованих Іваном Хомою та виданих у 2000 році[29]. Наведемо лише один приклад. Розповідаючи про родину свого діда Романа, Йосиф Сліпий пише:

Дідо Роман любив батька і оженив його зі своєю донькою Анастазією. Один син Йосиф одержав маєток в Заздрості, одну доньку віддав за Сікановича в Настасові, третю Францішку за Василя Сліпого в Заздрості, дуже заможного, четверту Таїсу в Багатківцях, п’яту Розалію за Янковського. Дідо Роман мав ще також братів Гавриїла, Івана і Миколу Дичковських, дуже заможних в Заздрості.

Згодом при перечитуванні та редагуванні тексту Йосиф Сліпий подописував ще й інші деталі про перелічених осіб, причому ці вставки в різних редакціях дещо відрізняються. Після цього Іван Хома звів обидві редакції в один текст, вносячи ці доповнення та уточнення, і в результаті вийшло ось таке довге перевантажене речення (додатки подаються курсивом):

Дідо Роман любив батька і оженив його зі своєю донькою Анастазією. Один син Йосиф одержав маєток в Заздрості, одну доньку віддав за Сікановича, лікар в Настасові, з якої походить суддя Сіканович в Станиславові, тепер у Лондоні, Англія, третю, Францішку, за Василя Сліпого в Заздрості, дуже заможного батька др. Родіона, з якої родини походив полковник стрільців д-р Родіон Сліпий, похоронений у Мюнхені і старший син Тимотей Василевич, четверту, Таїсу, в Багатківцях, п’яту, Розалію, за Янковського, з якої походить Ян Янковський, начальник суду в Станиславові. Наймолодший син Микола унаслідив у спадку маєток — фільварок у Винявці. Дідо Роман мав ще також братів Гавриїла, Івана і Миколу Дичковських, його син Григорій Дичковський, дуже заможних в Заздрості.

Найгірша плутанина при такій редакції вийшла з дітьми сестри Йосифа Сліпого — Францішки та Василя Сліпого. Їхній син Родіон згаданий аж двічі (хоч йдеться про одну і ту ж особу), а через невдалу пунктуацію важко зрозуміти, хто похований у Мюнхені: Родіон чи його старший брат Тимотей. Подібна ситуація і з останньою вставкою про Григорія Дичковського, бо не зрозуміло до кінця, чий він син. У цьому та подібних випадках, звичайно ж, було б недоречно дотримуватися принципу “lectio longior lectio potior”, бо збереження вставок так, як вони були внесені, не лише перевантажує і так довгі речення, а й вносить зайву плутанину. Щоб цього уникнути та зберегти ясність і цілісність оповіді, були застосовані дві основні тактики. Якщо така додаткова інформація є лише дрібним уточненням чи доповненням, то вона — подається в дужках; а якщо ж ці доповнення більш розбудованого типу і творять окреме підрядне чи самостійне речення, то їх виносимо за межі основного тексту, у примітки.

Іншим важливим питанням при підготовці тексту до друку був вибір пріорітетної версії машинопису. Можна допускати, що перша редакція 1965 року була написана ще зі свіжої пам’яті і мала б бути першорядною. Однак друга редакція теж містить важливі виправлення й уточнення, яких бракує в першій редакції. Подекуди ці виправлення й уточнення Йосифа Сліпого майже ідентичні в обох редакціях, але переважно вони ваємодоповнюючі і не суперечать одні одним. Отже, можемо зробити висновок про рівноцінність обох версій і трактувати їх як однаково авторитетні. Тому в нашій публікації усі поправки патріярха, якщо в них нема суперечностей, були внесені у текст “Споминів” без ніяких зауваг, і тільки там, де є різночитання, альтернативні версії наведені у примітках із покликанням на відповідний машинопис. Оскільки жодна з редакцій не має переваги над іншою, то у випадку різночитань важко визначити, котрій із них слід надати перевагу. Переважно таке рішення є суб’єктивним. А щоб уникнути надмірного суб’єктивізму, в цьому виданні