Читати книгу - "Месник"

– До неї ще причеп?

– Ні! Свідків не буде. Я подзвоню, коли… І ще одне, вже між нами, особисте. Пам’ятаєш мого бика, крутого, ну, того що в ресторані?

– А цього я безкоштовно покладу! Хоч проси, хоч не проси! Не сьогодні, так завтра!

Бергамот засовався, згадуючи, як ним в’їхали в дзеркало.

– Бергамоте, він твій, але не сьогодні і не завтра. Нехай закінчить роботу одну…

– У тебе, мля, всі на роботі. Дівка ця, потім бик… Роботи багато в тебе, Сашок, може, людей дати? – іронізував Бергамот.

– А що? Дай! Я їх приставлю до Модеста, от і буде під твоїм наглядом.

– Як ти сказав?

– Звуть його так.

– Ну, мля, ім’ячко!

– Давай, за удачу!

– Якби ця дівка, удача, спала зі мною щоночі, я б усіх послав до чортової матері!.. Якщо вже ми в одній упряжці, Саня, так послухай. Там мої бійці одного твого фраєра підловили. Заборгував він. Сьогодні вночі сейф твій потрошити буде. Папери… Мені тепер це не потрібно, хоча не завадило б, га?

Бергамот перекинув коньяк, примружився, подивився на Саню. Той постарався не здивуватися, кивнув зі значенням.

– Дякую, розберуся.

Вийшли разом, на очах в охоронців потиснули один одному руки, поплескали по плечах – нехай бачать, що боси домовилися.

Повернувшись в офіс, Жабов подивився, хто чергуватиме вночі.

«Семен! От гад! Догрався! Добре. Залишу тобі, Семене, у сейфі документи, а пришиють тебе вдома. Зрадив – треба прибирати!»

…

Охоронця Семена знайшли у власній квартирі наступного дня з обірваною проводкою в руках. Убило струмом хлопця. «Шкода, зараза, – тряс головою на поминках Льолік, – молокосос іще, жив би, баб м’яв…»

Слава Гуляш мріяв. Хто може заборонити меру мріяти?

«Закінчу будувати сауну на дачі. Котел… Куплю нову мобілку. Хоча ні, – подарують. Якого біса на мобілку витрачатися?! Все-таки потрібно поїхати з Мариною за кордон, давно обіцяв показати їй бій биків».

Марина – дочка його однокурсниці, теж Марини. Колись зі старшою Мариною він танцював в інститутському ансамблі народного танцю. І вдень, і вночі мріяв з нею переспати, але Марина вибрала якогось агронома з приміського села.

А через двадцять років, коли Гуляш уже був мером і геть-чисто забув про свою безпорадну студентську любов, на міських урочистих зборах із нагоди якоїсь дати побачив він в ансамблі танцю солістку. Побачив і обімлів – Марина!

Дізнався. Точно, Марина. Дочка його колишньої коханої Усього якихось два-три місяці знадобилося Гуляшу, щоб домогтися свого. Квіти, компліменти, подарунки, а головне посада і гроші зробили свою справу. Стала Марина-молодша коханкою мера. Знала б Марина-старша!

А як же він її домагався. Старшу… Навіть, щоб свого домогтися, на колінах пропонував руку і серце. Слава занурився в ріку спогадів…

Якось інститутському ансамблю страшенно пощастило Ректор інституту комусь сильно пригодився в столиці, а дочка ректора танцювала в ансамблі, отож ансамбль запросили на фестиваль у капіталістичну державу. У ті далекі радянські часи це була фантастика. Слава Гуляш танцював не в першому складі, але був старостою і взагалі правою рукою керівника ансамблю.

Він не тільки поїхав, але до усього ще й жив у окремому номері заміського котеджу, який люб’язно надала чи то секція друзів природи, чи партія захисту тварин. Після заключного концерту фестивалю, що пройшов з великим успіхом; після розкішної пивної вечірки, що теж удалася; після того, коли всі вже розбрелися по номерах, тобто під ранок, Слава вийшов у коридор і зіткнувся з Мариною.

У халатику, з рушником на голові – із сауни. Слава, звичайно ж, запросив до себе. Марина зайшла! У дверях він випадково торкнувся її рукою і відразу ж весь спалахнув бажанням, – дівчина під халатиком була без трусиків, як це і має бути після сауни!.. Дістав пиво, запропонував сигарету. Господи! Не знав, як почати, як приступити. Нарешті підсів до неї на ліжко, обійняв за плечі. Марина з усмішкою сказала, що в них нічогісінько не вийде, що він їй не подобається, що він їй не до смаку і таке інше. Але близькість жіночого тіла доводила Гуляша до божевілля. Він повалив Марину на ліжко, почав мацати, цілувати.

Дівчина пручалася мовчки, рушник злетів з голови, халатик порвався. Вони з’їхали з ліжка на підлогу. Гуляш розвів руки дівчини, розіп’яв на підлозі, втиснувся між ніг Марини. Напружений до неможливості член вискочив з-під спортивних трусів, ковзнув по шовковому волоссю, увіткнувся дівчині в пах і… струмінь густої рідини вдарив їй в живіт. Слава застогнав, навалився на гаряче тіло. Живіт прилип до живота. Марина притихла… Підводячись, Гуляш зустрівся з її очима. Не було гніву, ненависті, навіть глузування, було презирство. Не витираючись, вона підхопила рушник, зняла порваний халат, кинула все це на руку й гола, не дивлячись на Гуляша, так само мовчки вийшла.

Якийсь час Гуляш уникав зустрічей з Мариною. Але бажання взяти цю сарну не померло, не пропало, воно ставало все сильнішим, нуртувало, навіть дратувало. І от святкування Нового року в інститутській їдальні. І Слава, і Марина закінчували інститут. Усі дівчата ансамблю вирядилися в кремпленові сукні різних кольорів і фасонів, що ледь прикривали білизну. Хлопці, запрошуючи панянок на танець, намагалися танцювати так, щоб трусики «засвітилися». Зала їдальні, вона ж репетиційна зала ансамблю, була вся у дзеркалах. Пацани-першокурсники випали в осадок від «еротичної» вечірки. Усі добре підпили. Слава запросив Марину на танець, і вона не відмовила. Покружляв, вийшли покурити. У порожній аудиторії Гуляш посадив дівчину на стіл, поцілував. «Буде прощальна ніч?» – запитав. «Буде, але потім, зараз ходімо до зали». Гуляш погладив Марину по щоці, сказав, що відлучиться на годинку. А вся справа в тому, що в гуртожитку чекала його односельчанка-першокурсниця, яка пообіцяла в цю новорічну ніч віддатися своєму кумирові. «Сьогодні я доб’юся свого! – шепотів сам собі Гуляш. – Але не можу ж я втрачати можливість переспати з незайманою,