Читати книгу - "Печатка янгола, Ненсі Х'юстон"

Другий день відсутності Рафаеля — сидячи у вітальні в куточку шкіряного дивану, Заффі колисає Еміля. Усе спокійно, голуби туркочуть, горобці цвірінькають, але все спокійно, дерев’яні меблі блищать чистотою, ночі приходять на зміну дням, Заффі не спить уже другу ніч, їй дуже страшно, але все спокійно.

Це найдивніше — щоразу все ніби спокійно, безхмарно, погода ясна, у відчинені вікна ллються музика і запахи неділі, люди на вулиці щось весело лагодять або теревенять у садках, аж раптом пекло, зойки, тріск, розірвані тіла — і миттю знову спокій, знову повертаються тиша і непорушна небесна блакить...

Заффі стискає Еміля в обіймах, йому лише шість тижнів, він уже попив і відригнув, він спить, усміхається янголам, а з кутика його вуст стікає тоненька цівка молока. Заффі витирає її пелюшкою.

В усіх будинках бракує чоловічого запаху, немає ні шкури, ні тютюну, ні поту, тхне лише супом із кропиви та зажурою матерів, коли під час сільських свят, похекуючи, під вальси Штрауса кружляють самі старці... а жінки танцюють у парі з жінками.

Мати Заффі співає. Вона тримає на руках маленького двомісячного Петера — плід минулорічної відпускної, еге ж, праця на компанію «Баєр» це вам не синекура, це теж військова служба, їздити куди заманеться не вийде; Петер ховає голівку між персами матусі, а вона співає — для нього й для інших: «Alle meine Entchen schwimmen auf dem See», — усі мої каченята пливуть ставком, пливуть ставком; навколо неї їх п’ятеро, кожен чіпляється за неї, пальчики намагаються щось схопити, кожен прагне доторкнутися до неї, байдуже за що, за край сукні, за лікоть, за пасмо — «Köpfchen in das Wasser, Schwänzchen in die Höh...» Вона колише Петера, наспівуючи, і більше нічого не чути, майже нічого, усі голівоньки під водою, а над водою стирчать тільки хвостики, і не від літаків тремтить тіло Мутті, ні, це від співу, та потім — ніде правди діти — вони чують уже на звичний подзвін і знову це: довгий, протяжний свист, нічне небо спалахує феєрверком, ялинкою із сотнями свічок, і Заффі лине далеко, перетворюючись на шматок холодної паніки, на подув і посвист, на вітряну воронку, вибухи ніби лунають просто в її голові — кістки черепа неначе ламаються і хрустять — а потім дзеленчить розбите скло, і дзеленчання скалок переходить у гучний регіт — га-га-га! відьми! шабаш! — і в суцільне ревисько.

Це волання жінки, яке розриває вас від тім’я до п’ят — ніби блискавка, що розрізає обрій. І волання чути не тут — тут ми скрутилися всі на підлозі в кутку однієї з кімнат за купкою меблів — ні, його чути поруч, у сусідньому будинку, куди влучили, і це ревисько, здається, не скінчиться ніколи. Як таке може бути?!

Кінець. Літаки зникли, повернулася тиша, але ридання сусідки фрау Зільбер все одно чути. Сьогодні її черга, не наша, дах будинку упав, і на її доньку Лотту семи з половиною років (ліпшу подружку Заффі, ту саму Лотту, з якою Заффі грає щонеділі в конячок — Mensch ärgere dich nicht, «Не сердьтеся!» — так зветься гра, і вона дуже схожа на наше життя: якщо потрапляю на ту ж клітинку, що й ти, що ж, то гірше, мусиш іти до карантину й чекати, поки не викинеш шістку, щоб вийти, ти кидаєш знову і знову, але шістки немає, хай так, нервувати не варто, треба бути гравцем, добрим гравцем, у цьому вся гра, у цьому життя, освіта, добрі манери; існування обов’язково має зворотний бік, і призвичаюватися ліпше якомога раніше, ти можеш голосно зітхнути, авжеж, та потім знизай плечима і спробуй пожартувати, бо все це гра, розумієш?) падає велетенська балка і розчавлює їй праві руку і ногу.

Заффі біжить за мамою: Лотта лежить, притиснута, нерухома, непритомна, можливо, мертва? — ні, не мертва, ще дихає, але рука і нога розчавлені під велетенською дубовою балкою.

Еміль спить. Сирена! Пронизливий ляк підступає нудотою до горла Заффі, і — перш ніж зрозуміти, перш ніж мозок зумів дати бодай якесь пояснення, адже мир, не війна, Париж, не Берлін, доросла, а не дитина, — вона задихається від безсилля.

Сирена — це дзвоник у двері.

Вони йдуть до дверей, відчиняють — нічого не вибухає, ніхто не гине.

Це консьєржка, мадемуазель Бланш. Вона не хоче, аби Заффі думала, буцім вона втручається в те, що її не обходить, але все ж... її непокоїть те, що з квартири Лепажів ніхто не виходив, відколи месьє поїхав сорок вісім годин тому. Вона просто прийшла перевірити — за покликом сумління.

— Тримайте, мадам, — каже вона, простягаючи Заффі, звісно, великий, але досить плаский конверт, — мені не вдалося просунути його під дверима.

Від брехні її конопате роздуте лице червоніє, темнішають навіть родимки — втім, це не заважає їй поїдати очима Заффі. Атож, вигляд у мадам Лепаж досить збентежений... Вона здається худішою і блідішою, ніж зазвичай... Однак нічого нового в її зовнішності мадемуазель Бланш не бачить: одяг і зачіска, як завжди, бездоганні і більш ніж звичайні.

— Дитя спить, — каже Заффі консьєржці, ніби пояснюючи відсутність сина в полі зору. Вона вже хоче додати: «Вона ще жива», — але мадемуазель Бланш і так відступає, приклавши палець до вуст.

— О, даруйте! У нього сієста! Сподіваюсь, я не потурбувала його своїм дзвінком...

Вона зникає. Заспокоєна. А й справді, така мила пані.

Приблизно на цьому спогаді Заффі зупиняються. Вона не знає, що було з ними потім — чи сусідкам і їхній прірві дітлахів вдалося пересунути балку, не заваливши решту будинку, чи прибули на підмогу з сиренами «швидкі» і пожежники... Її спогади зупиняються на іншій картинці: бузок, вітер і бузок, погожа і вітряна квітнева днина, і перед будинком фрау Зільбер бузок трьох кольорів — білий, блідо-рожевий і фіолетовий — гойдається на вітрі. Вітрець приємно вдихати, аромат бузку лоскоче ніздрі Заффі — бач, бузок не ушкоджений, так само веселий і граційний, ніби світ щойно створили й Господь, схвально окинувши оком Своє творіння, пішов увечері до сну, не помітивши будинок, де Лотта, зомлівши від болю, лежала під балкою; Mensch ärgere dich nicht — нервувати немає сенсу, все одно це лише гра, погиготіли собі та й граємо далі, а якщо хтось програв, що ж, усе одно смішно, бо, хай там як, а найважливіше — не бути поганим гравцем...

Заффі кладе Еміля до колиски в його власній дитячій кімнаті — це кімната