Читати книгу - "Гурійський щоденник, Гіоргі Кекелідзе"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Колись помре і Джонія. І тоді хтось обов’язково скаже: «Ех, він був такий здоровий, що, якби не помер, жив би ще довго». Після таких слів ти забуваєш про смерть. А якщо про смерть забули, вона не страшна. Взагалі, звикання до смерті — це головна ознака людського буття, страшна, але обов’язкова. А до того людина тренується в звиканні до різних речей, і потім стає легше. Ну, трохи легше. Боротьба — це теж звикання, звикання до тимчасової відстрочки. Та в людини є ще й інші ознаки. Ознака життя. Це здатність пропускати. Сила перестрибнути з однієї гілки на іншу.
Ось так: наступного дня моя бабуся прибирала опале листя перед воротами і зустріла перехожих з іншого села, які запитали: «Що у вас там учора сталося?». — «Та нічого, Джонія помирає. А твої діти вже ходять до школи?» — запитала сусідів бабуся.
Ми з бабусею Нателою в курсі справи. Ми знаємо, що смерть — це ніщо. Як смерть може щось означати? Хтось її бачив? Я її ніколи не зустрічав. І знаю, що не зустріну. Ось Джонія, наприклад, усе вмирає і ніяк не помре. Але поки ж не помер. А чи пішли наші дітки до школи — це питання цікавіше. І це завжди має бути цікавішим. Як буде все інакше, смерть переможе.
Розділ II. Вічно свіжий сніг
Знаєте історію найсправжнішого кохання? Того року випав великий сніг. А поки він не випав, ти — дитина. І дивишся в небо. І хочеш, щоб той маленький світло-синій шматочок неба терміново чимось заповнився, той самий шматочок над будинком Гурика. Заповнився чорною хмарою. Тоді б вираз «Та щоб зійшлися над твоєю головою чорні хмари!» став би означати щось хороше. Тобто все в цьому світі навпаки, а в дитинстві — так взагалі догори ногами. І ось заповнився той синій шматок неба, і почалося! За три дні будинок завалило снігом, хоч рятувальну службу викликай. А цього разу так сталося, що під час снігопаду в будинку були тільки я і батько. Він підняв мене на дах. А це значить, що ти стоїш вище всіх і вся. Падає сніг, і я на нього дивлюся. І мене душить радість, душить більше, ніж туго зав’язаний шарф на моїй шиї. І я хочу, щоб мене ось зараз побачила та дівчинка. Зрештою, я стою на даху! А сніг іде. Та моя дівчинка далеко. Ну, як далеко? Напевно, кілометрів за п’ять від мене. І цій дівчинці все пофіг, і я потроху починаю злитися. Ображаюся. І образа душить мене міцніше, ніж шарф на шиї. І я малюю в сніжному небі: малюю вертоліт, і я на його борту, як Рембо або Ван Дамм (чи Ван Даму — ми так вимовляли його прізвище). І я лечу на цьому вертольоті до будинку моєї дівчинки і викрадаю її. «Усе, час униз, вистачить!». Ви маєте рацію, це голос мого батька. А внизу треба знову розпалювати вогонь. Батько розпалює вогонь, а мені хочеться плакати. Дуже хочеться. Проте батько цього не зрозуміє, тому я опановую себе і витираю сльози, які вже котилися. Тож любов — це така незбагненна річ. Справжня любов у будинку, занесеному снігом.
Як я вже зазначав раніше, сніг нагадує мені хустку моєї бабусі, яка налазила мені на очі, коли бабуся, посадивши мене собі на спину, йшла за хлібом. Густо сипав дрібний сніг і самовіддано лягав на землю. А бабуся несла мене на спині до пекарні Букакіє. Ця пекарня була ровесником усіх тих казкових місць, звідки «походили» жива вода і перлина багатства. А мене, восьмирічного, душила радість — інша радість. Радість не хліба, а видовища.
А ще з приходом снігу я згадую, як чистять комини, коли дим перестав проходити і закоптив увесь будинок. Або як у снігу прокладають стежку до воріт, узувши дивне дерев’яне взуття, яке називали лижами. Оскільки ми не могли дозволити собі відпочинок на курорті в Бакуріані, то запорошені снігом сходи й підйоми і були нашими Бакуріані–Гудаурі–Швейцарією. Обіллєш їх водою, вночі підморозить, на ранок — маєш! Або як десь замість Діда Мороза стояв схожий на нього Акакій Церетелі й іронічно шепотів: «Та бодай хтось колись обрадує це село?». На Новий рік сніг ніколи не випадав. Це був найбільший промах і несправедливість Всесвіту.
А потім ти виростаєш, і хтось всередині тебе говорить твоїм голосом ті слова, які колись ти сам чув від старших: навіщо мені зараз цей сніг, дороги перекриють, потім буде сльота і бруд... І порушить усі мої справи, порушить усі мої справи, порушить усі мої справи...
Таке життя. А я тут згадую такі дні, які теж «порушать усі мої справи». Ті дні, коли я сидів на спині у бабусі, і вона несла мене в снігу. Авжеж в моєму щоденному житті романтикою і не пахне! Та все ж, коли небо вкривають хмари, то, де б я не перебував, інстинктивно підходжу до вікна і дивлюся на небо. Чекаю, коли заповниться той маленький світло-синій шматочок. І небо закриють темні хмари. Снігові хмари. Жорстокі. Мої хмари.
Розділ III. Інші мандарини
Cтупити в світ сну — справа нелегка. Наступного дня прокинешся або кульгавим, або мокрим, або з крилами. Одним словом, велика справа. І я не маю на увазі «Єфрем–Верді» або фальшиві передбачення його побратимів-сучасників типу «побачити уві сні небіжчика — до грошей», або інші подібні натхненні ранкові вправи.
У 90-ті роки сни посилилися. Відповіді на те, що ми бачили вві сні, мали метушливо шукати наяву: від диявола сон чи від Всевишнього. Перевертання подушок на інший бік не захищали від снів, у яких з’являлися померлі близькі і кликали за собою. Таке часто траплялося. Я точно знаю, що серед вас є ті, хто бачив подібні сни. Однак ви досі живі.
А в дитинстві мені снилися особливі сни. Точно раз на тиждень. Я бачив цілком звичайну сцену. Наприклад, за участю моїх родичів, сусідів, знайомих. Звичайні сцени з якимись простими діями. Жодних скелетів або падінь з висоти. Та раптом мене охоплював страх, і я з криком прокидався. І це траплялося дедалі частіше, тож уже вві сні я чекав цього моменту. Так тривало довгих шість років. А потім якось минулося. Наді мною ніхто не молився. І я навіть не читав дідуся Фройда. Напевно, і снам колись судилося перетворитися у реальність, у страшну реальність. Однак, «ворогові-недругу», як кажуть гурійці.
Проте сьогодні я хочу розповісти вам про
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гурійський щоденник, Гіоргі Кекелідзе», після закриття браузера.