Читати книгу - "Гурійський щоденник, Гіоргі Кекелідзе"

Єдина сакральна історія, яку я ще й досі пам’ятаю, це зображення тіл, що з’являлися на дерев’яній стелі нашого будинку після дощу. Мама молилася ночами, і на світлі її лампи я завжди бачив якісь о́брази і придумував історії. Я згадую їх щоразу, коли повертаюся додому і за звичкою роздивляюся стару стелю. Взагалі, я досить забобонна людина. З деякими страхами я, правда, розпрощався, а з деякими, на жаль, ні.

Ось, приміром, згадався мені такий випадок. Було мені тоді років п’ять–шість. У моєму селі, Суребі, ми з двоюрідним братом Гелою плавили у вогні свинець і відливали з нього солдатиків у виритій у землі формі, — робили собі іграшки. І в цей момент прямо перед нами, на горі, ми побачили, що рухається світло. Гела сказав, що це на землю впав шматочок зірки. Абсолютно звичайний випадок запам’ятався мені, як яскравий кінокадр. Я згадую його щодня, роздумуючи над тим, що ж то було за світло: уламок небесного світила або людина з ліхтарем, яка шукала заблукалу в лісі корову? Напевно, це і є головне питання мого життя.

Книга друга

Присвячується моєму батькові, Зурабу Кекелідзе, який помер, коли я почав писати цю книгу

Розділ I. Ще не почалося життя, або смерть і еротика в Гурії

Віє з гір вітер.

Вітер страху і забобонів. Це коли свистить зяблик, а йому у відповідь кажуть: «Зяблику, твоїми вустами та мед пити б». Або гавкає собака. «І куди дме цей клятий вітер?». — Такий страшний гірський вітер. А головне, ви не почуєте відповіді на питання. Лише тиша у відповідь. У дворі поспішають зняти чисту білизну з мотузок. Зціпивши зуби. Поспішно закривають вікна. «Піди, синку, подивись, здається, вікно нагорі залишилося відчиненим. Щось гуркоче! Адже якщо скло вилетить, назад само не вставиться», — скажуть тобі.

І ти піднімешся. Зачиниш вікно. А спускатися не поспішаєш. Там книги. Книги живуть на другому поверсі, в найкрасивішому і гідному місці, куди піднімаються лише для того, щоб змести пил або укласти небіжчика для останнього спочинку. Це я про залу. Цю кімнату в Гурії часто прикрашає різдвяний напій, зроблений за незбагненними рецептами, дві вже скам’янілі чурчхели[38], вазочка з горіхами і дві–три цукерки. Ще там обов’язково стоять тахта і крісло, а на стіні висить килим із оленями. Ці олені іноді виглядають так само вперто, як батьки. До того вперто, що на їхні роги можна повісити бушлат. Та зараз не про те. Я розповідаю вам про інше. Про книги, які заховані в книгах.

У тринадцять років я отримав хвилюючу, але, як потім з’ясувалося, помилкову вказівку — вона була в книзі Альберто Моравіа «Чочара». Книзі такій... еротичній. Те, що я прийняв Альберто Моравіа за грузина, — взагалі анекдот. Та це не дивно, оскільки в Гурії імена Альберто і Гамлет — звичайна справа. Так ось я позичив цю книгу — видання з голою жінкою на обкладинці. І почав читати. Але розчарувався: я знайшов в ній історії про військових, про смерть і нещастя. У той час, коли нещастя з надлишком вистачало і в Грузії. Коротше, якби я спочатку подивився екранізацію Вітторіо де Сіка з Софі Лорен, то точно спрямував би фантазію в інше русло. Та ніякого де Сіка я тоді подивитися не зміг би, між мною і кіно стояв мертвий телевізор.

На другій книзі було написано «Видано коштом автора». На той час — особливий випадок. Природно, адже був 1991 рік. Далі — книга «Бенкет герцога», ім’я і прізвище автора якої я дізнався згодом, на проспекті Руставелі, де він і жив, чому я був невимовно радий. Її я теж прочитав за еротичною «наводкою», і на цю тему нічого особливого не виявив.

Цікава справа — видавати одну й ту саму книжку двічі, в Тбілісі і Батумі, під різними назвами. Я маю на увазі «Сексуальну гармонію» Сергія Лібиха (Тбілісі, видавництво «Мерані», 1991 р., переклад Н. Лобжанідзе, 96 стор.) і «Любовну гармонію» Сергія Лібиха (Батумі, видавництво журналу «Чорохі», переклад Е. Ніколадзе, 65 стор.). Хочу зауважити, що обидва видання я знайшов у родинній бібліотеці. Напевно, в дусі і контексті часу це був стерильний грузинський переклад. Почасти нейтральна книга — ні медична, ні еротична. Загалом, невеселе чтиво.

Та культовою на той час стала все ж інша книжка. Випадково чи навмисно, та це був добре прорахований комерційний проект. Ціна договірна — типу бізнес. Офіційний тираж — 1 000 примірників, ніби ексклюзив. Кегль — петит, щоб очі напружувати. Оформлення — без малюнків і картинок, акцент ставиться на текст. Автор книги — Ірина Авербах, хоча на першій сторінці — З. І. Авербах. Очевидно, псевдонім. Називалася книга «Розпусне болото, або нещастя, що переходить від матері до доньки». Якщо коротко — болото. У передмові зазначено: «Дорогі читачі! Події, про які йдеться в цьому романі, відбулися насправді. Автор книги Заїра Ісаївна Авербах кілька років тому втекла за кордон. У Радянському Союзі роман був заборонений, але виданий у багатьох країнах зарубіжжя. У нас книга друкувалася таємно, оскільки, якби про її видання стало відомо, то автор постраждав би». Про що йшлося в тій книзі? Порнографічні елементи, кримінал, багатство і бідність, в’язниця, любов і трохи несподівані моралізаторства. Одним словом, усе те, що робить книгу бестселером, тим паче у той час, у радянському псевдотабуйованому суспільстві.

Цю книгу я читав тоді, коли, мені здавалося, читали подібні книги і ви, тобто ховав її від чужих очей у радянську енциклопедію, або в улюблений фоліант, або в альбом із захоплюючими промовами аджарським цитрусам і іншим фруктам. На перший погляд дивно, що я так активно читав еротичну літературу, але я вважався дивною дитиною, і це все пояснювало.

Дивацтва — це добре. Ось і зараз я піднявся нагору, щоб зачинити вікно, відчинив шафу і раптом почув крик. За ним почулося гучне відлуння моєї мами: «О, небо, я так і знала! Відчувало ж серце!».

На вулицю висипали сусіди і побігли по вулиці, до будинку Джонія. Бігли і не знали — біжать зустріти смерть Джонія чи зупинити її. Дивне видовище — цей біг. Потім чоловіки дістають цигарки, а жінки сідають на сходах. За три хвилини хтось скаже: «Рот йому підв’язати? А то щелепа застигне...». Та Джонія не знадобилося підв’язувати рота. Напевно, він міцно стиснув зуби і не випустив свого духу. Потім вийшов Гогола і сказав: «Вижив мужик, ненааа[39]. Я так злякався, що мене самого мало не