Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

З Аксу я завернув у пониззя Таушкандар’ї і, їдучи верхи, зазначив на карті понад 300 кілометрів дороги.

А наприкінці березня я знову вирушив у важку дорогу. Попереду був приблизно сімнадцятиденний перехід через засніжений Тянь-Шань, семитисячниками якого я дотепер лише милувався здалеку. Музартським перевалом треба було перейти гори й дістатися до головного міста Ілійського краю, Кульджі, розташованого за 300 кілометрів від Аксу. Ішлося не просто про перехід окремого гребеня гори: ми мусили подолати кількасот кілометрів гірської місцевості, де чергувалися кряжі й долини. Послужливі посадовці звеліли підвезти фураж аж до Музартського льодовика.

Уже після одного денного переходу ми збочили з головного шляху і попрямували до гірського пасма, повністю оповитого густими олив’яними хмарами, що нависало згори. Через дві доби підйому ми опинилися в провалистій долині річки Музарт, яка тягнеться з півдня на північ і, здається, веде просто в надра гори. Ширина долини — близько кілометра, однак на тлі масивних гір вона видається скромною. Кількасаженевий завширшки Музарт перетворювався в пору танення снігів на повноводий могутній водоспад і перешкоджав усьому рухові. Зимовими місяцями стоїть такий міцний мороз, що мало хто наважується вибрати цю дорогу. Вона вважається прохідною лише від лютого до квітня і від серпня до жовтня. Грандіозну природу й мінливі панорами Музартської долини годі змалювати словами.

Після шестиденних зусиль ми вже традиційно заночували в сараї, цього разу біля підніжжя льодовика, з якого витікає Музарт. Останній денний перехід кам’янистою місцевістю і щодалі дужчий мороз знесилювали. Якщо ви їхали верхи впритул до гірської стіни, на крутих поворотах шарпання вітру ледь не перекидало коня. У кутках вутлого сарая свистала буря: отака будівля не дуже захищала від шаленства стихії. Але найгірше було те, що скінчився запас дров, і якби нам довелося чекати яснішої погоди, затримка дуже б поплутала мені плани. А ще я непокоївся за Рахімжанова, який скаржився на застуду і головний біль.

На щастя, вночі випогодилося. Саме коли ми вирушали, я зауважив кількох кіз, які гордо поглядали на нас згори. Перед таким видовиськом не може встояти жоден мисливець, от і я погнався за ними — однак не зміг наблизитися на відстань пострілу. Марнувати часу ми не могли — почалося сходження. Дорога вилася вгору, і що вище ми підіймалися, то важче нам це давалося. Невдовзі коні вже обливалися потом. Рівномірна ожеледиця була лишень де-не-де і швидко скінчилася. Почалися купи гравію і великих каменів. Після кількагодинного сходження я застрілив пишного орла, який, сидячи на крижаній брилі, видивлявся, чи не видно де покинутого коня.

Найважче місце дороги — славнозвісні крижані сходи, зо двадцять високих виступів, висічених у кризі. Сходами опікуються восьмеро чоловіків, які мешкають у хижі на льодовику. До їхніх обов’язків, крім, власне, висікання сходів, належить засипання розколин, які перешкоджають руху, і допомога з вантажем. Річ у тому, що всі пакунки доводиться знімати з в’ючаків біля підніжжя. Коні сковзаються й падають, а подорожні намагаються полегшити сходження, вхопившись за їхній хвіст!

Льодовик, обрамований двома групами гір, тягнеться на північний схід, скільки сягає око. Де-не-де видно гладко відшліфовану поверхню — то білу, то кольору морської хвилі чи сірувато-чорну. Дорога петляє поміж безладним грамуздям крижаних вершин і короткими кряжами. Щойно ми спустилися з одного гребеня, як доводилося п’ястися на другий гладкими й крутими стежками, втриматися на яких коням було вельми нелегко. Раз по раз ми верхи долали широкі розколини й провалля по кам’яних брилах, закочених туди робітниками. Якщо коні спокійні, навіть у таких ситуаціях усьому можна дати раду. Інакше може статися, як із Рахімжановим, чий кінь перечепився і впав у розколину. Не так легко було витягти його звідти — але таки витягли, ба навіть живого і здорового. Тут теж валялися скелети і трупи коней та віслюків. Мій кінь Філіп, який попервах сахався вищирених черепів, поступово призвичаївся і більше навіть оком на них не кидав.

Спускалися ми спершу круто вниз прямою і вузькою щілиною, де бодай один крок убік став би фатальним. На жаль, ми не мали часу милуватися краєвидами, бо до настання темряви мусили знайти собі дах над головою. Нічліжка стояла біля підніжжя кряжу, що його ми перейшли останнім, і складалася з двох брусованих халуп без дверей, без вікон і без місця під вогнище. Кілька багать, розпалених абиде, сповнювали будівлі й подвір’я густим димом. Навколо них зібралося зо два десятки втомлених подорожан. Дивовижно, що на такому небезпечному маршруті з’явилося так багато мандрівників. За цю зиму шестеро замерзло на смерть, за минулий рік загинуло десятеро, а кілька років тому сніговій засипав 63 людини. Якийсь дід і його дочка вижили дуже обморожені, а ось дружина і друга дочка загинули.

Відпочивши один день, ми продовжили сходити ущелиною, де тече маленька гірська річка Тогру-су. Нам довелося проминути багато небезпечних місць, адже дорога звивалася по крутих скелях і неодноразово здіймалася на таку поважну висоту, що бурхання річки ледве було чутно зі споду. В одному місці довелося зробити три круті повороти, щоби спуститися на кілька метрів. Цей спуск був найважчим за весь наш шлях у горах.

У широкій долині річки Текес я вперше зустрів калмиків — таких само кочовиків, як і киргизи. У цьому краї аж кишіло дичиною. Попри те що навколо лежав метровий сніг, ми зі старим мисливцем-калмиком Нумганом вдало сходили на лови. Повернувшись із ілеком — косулею з сімома гіллястими рогами, — я вирішив, що на зворотному шляху побуду трохи в цьому раю дичини, і домовився з Нумганом, що він зустріне мене в домовленому місці за п’ять тижнів. Правда, я не зовсім вірив дідові, коли прощався з ним.

Нижче, в долині Текесу, я погостював у калмицького багатія на прізвище Насумбатов. Про багатство господаря свідчили сотні коней і корів на пасовиську, а також кількадесят верблюдів. Його простору юрту оточували з десять менших. Меншу віддали моїм супровідникам, а мене запросили до великої, господарської.

Господиня, вбрана в оздоблену галунами чорну сукню, і дві її дочки, одна з яких була в зеленій, а друга в чорній широкій прямій спідниці, прийняли мене, стоячи біля задньої стіни. На голові вони мали гостроверхі очіпки з коралями із традиційною китайською плетеною головкою вгорі, теж із коралів. Зачіска матері складалася з двох