Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Ліворуч від одвірка стояв декорований молитовний стелаж із вишикуваними рядком зображеннями Будди, перед якими на уступах полиць було розкладено начищені до блиску латунні чашки з зерном і водою. Обабіч стелажа висіло по схожій на прапор картині — такій самій помпезній і малозрозумілій, як більшість буддійських полотен. Перед вівтарем стояла вкрита килимом низька лавка, а перед нею — ще нижчий стіл, заставлений розмаїтим частуванням. Там був чай, приготований для мене по-європейському, а для інших — за калмицьким звичаєм, із сіллю, маслом і молоком, і його пили літеплим із великих мідних мисок, оздоблених стрічкуватою срібною карбівкою. Крім того, стояло пиво й лежали просякнуті жиром хліб і печиво, а також шматочки цукрової голови. Коли ми випили чаю, до юрти завели живого барана. Насумбатов устав, церемонно заявив, що тварину буде зарізано на мою честь, звелів покликати мого кухаря і попросив його приготувати баранину, як я забажаю. Для господарської родини її зварили у великому казані на вогнищі в центрі юрти. Тим часом якийсь калмик готував локшину. Її насипали в казан, вийнявши звідти баранину, і спожили після м’яса.

Коли надійшов час лягати спати, у залізній вазі, шпичакувату ніжку якої встромили в долівку, спалили кілька ялинових гілок; тоді спершу господиня, а далі господар прочитали молитви, неодноразово вклякаючи.

Господарська родина зняла верхній одяг і вляглася під розкішними бараницями на високе ліжко біля задньої стіни. Заповз у своє ліжко і я. Ніч була тепла й тиха — можливо, найтепліша за всю ту зиму, — і я чудово почувався у зручній юрті. З почуттям вдячності я назавтра попрощався з приязними господарями.

Наступною метою був куре — головний калмицький монастир, дорога до якого проходила долиною Текесу. Коли я наближався до монастиря, мені назустріч над’їхало кілька посланих кульджійським даотаєм вояків, які вручили його візитну картку і запросили завітати до нього — яка ввічливість! Побоюючись холоду, який панував у трохи дальших краях, посланці зупинилися були почекати на мене в куре, завдаючи незручностей ламам. У монастирі мене привітав настоятель. Він надав мені брусовану хатину, де в коминку тріскотів веселий вогонь.

Посеред юрт і будинків здіймався розкішний храм, від головної споруди якого відходили під прямим кутом два крила з вежами. Щоби потрапити на подвір’я, треба було проминути дві приземкуваті будівлі. Перед однією стояли дві високі щогли, а на них трохи нижче од верхівки висіли чотирикутні дерев’яні кошики, до яких мандрівні боги прив’язували коней. Всі будівлі мали типові китайські черепичні дахи з декоративними кроквами й ріжками, що вигиналися догори гарненькою дугою. На розі багатьох будинків висів чавунний дзвоник із прикріпленими до била тонкими бляшаними пластинками, які, гойдаючись на вітрі, ніжно й затишно дзеленчали.

Подвійний ряд червоних дерев’яних колон вів від дверей до вівтаря, де висіло з десяток зображень Будди, оповитих потертими рожевими серпанковими завісками. Над вівтарем висіли ці пістряві прапороподібні картини, а перед ним стояли келихи з зерном і водою. Під металевим ковпаком горіло полум’я. Перед вівтарем і праворуч від нього були, крім того, металеві тарілки, барабани, сурми та інші духові інструменти, а ліворуч — величезне крісло настоятеля. Між колонами стояли низькі лави, а під стінами обабіч дверей — табурети з елементами службового вбрання лам. Бічні стіни були прикрашені рядом великих строкатих картин. Попри все те храмова зала здавалась холодною і застиглою.

Уранці перед від’їздом я дістав нагоду побувати на богослужбі. Три лами сиділи на табуретах біля дверей у жовтих халатах і шоломовидних головних уборах із високим верхом. Часом вони вставали й робили кілька кроків у бік вівтаря то в шапці, то без. Лише один із них (мабуть, найстарший) уклякав, сягаючи підлоги чолом. На лавах між колонами сиділо з тридцять хлопчаків, а ближче до вівтаря — одна людина, яка, здавалося, керувала співом — коли це можна так назвати. Після служби вдарили у два великі барабани, засурмили у сурму, задзвеніли тарілками, а тоді все вщухло, і відправа скінчилася.

Щоб дістатися до Ілійської рівнини, ми мусили здолати засніжений кряж, де високо над іншими здіймалася тригранна вершина гори Бугра. Цей шлях дався важко, бо ясна погода зненацька змінилася віхолою, опадами і туманом, а я, покладаючись на відомості, які згодом виявилися помилковими, вирішив був, що нам слід пройти перевал Со-даван за один день. На перевалі був цвинтар, і кілька калмиків там уклякали й молилися, не звертаючи уваги на бурю. Під горою я натрапив на якусь жінку з дочкою та сином. Вдова оплакувала свого чоловіка; він умер, а супутники взяли й полишили товариша край дороги, де небіжчика і знайшли рідні, що подалися на пошуки. Я звелів завезти труп одним зі своїх тяглових коней до близького села біля підніжжя гори.

Ну а потім, за гарної весняної погоди, експедиція поїхала далі, до широкої та стрімкої річки Ілі, через яку ми переправилися плотом, а коні плавом. Запланованого дня, 12 квітня, я прибув до Кульджі, де мене привітав російський консул Федоров. Консульство охороняла півсотня козацького конвою і військова частина, підсилена артилерією. У Кульджі оселився не один російський купець, і там був поштовий та телеграфний зв’язок із Росією. Звісно, я поспішив налагодити контакт із родичами.

Мої візити до мандаринів проходили за звичним етикетом. Серед мандаринів був воєначальник без жодного сліду освіченості. У Кульджі китайці теж мешкали окремо в надзвичайно загидженому Янґішарі. Траплялося повно цікавих людських типів: киргизи в прикрашених довгошерстих хутрах, маньчжурці, калмики, сарти тощо.

Мені видали присланий з Пекіна дозвіл на поїздку з прізвищем Ма-ну-ер-хей-му. Часто було важко пояснити, чому «фен-ко», фінський пан, подорожує з двома паспортами, і це привернуло увагу чиновників до моїх справ. Коли я вже дістався до Пекіна, російський посол показав мені статтю, чий автор розповідав про два мої паспорти і запитував, хто він такий, той іноземець, який фотографує мости, картографує дороги, вимірює висоти і взагалі зупиняється в стратегічно важливих місцях.

Рахімжанов ледь не вмер під час нашого переходу через гори. Тижні минали, йому не ліпшало, і мені врешті довелося вирядити його до Росії з поштовим конвоєм. Так я лишився без супутників-європейців, адже Луканін, який повіз частину нашого спорядження через Карашар великим трактом, мав приєднатися