Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

Чи усвідомлював це сам Римарук? Можливо. Адже обмовився, що «Вписує в книгу мою Всевишній незрозумілий мені рядок». Виходить, буває і так, що в тексті, продиктованому згори, не все розуміє сам автор, а читач іноді уздрить те, чого не добачив поет? Не знаю. Принаймні, даруючи «Діву Обиду» моїй тітоньці Ялені, котра не мала й початкової освіти, Ігор «вірував», що сільська жінка зрозуміє його, навіть читаючи по складах. І це тоді, коли за його Словом, окрім дару Господнього і класичного володіння формою («Ти мені спершу напиши сонет, а потім показуй верлібри», — казав Римарук) стояли вроджений інтелект, енциклопедичні знання, неймовірна начитаність. Бо що ж ви хотіли від чоловіка, котрий у шестирічному віці прочитав «Війну і мир», а в початкових класах поглинув університетський курс із зарубіжної літератури — від «Робінзона Крузо» до «Дон Кіхота»? До речі, він і сам був схожий на хитромудрого ідальго, цибатого мандрівного лицаря, котрий, щоправда, боровся не з вітряками, а з самим вітром, який дув навпроти, в обличчя, а якщо вже поет і летів за вітром, то тільки — божественним. Як камікадзе («... і полечу я з вітром божественним»). Летів, падав, ламав руки і ноги в прямому значенні цього слова, і ніхто вже не міг злічити тих переломів, лиш бачили його часто з костуром-милицею, і на той Римаруків костур спиралася ціла генерація українських письменників в 90-х і 2000-х.

Як же нам поталанило, що в хаосі 90-х, у час видавничої руїни і всеохопного сум’яття, ми мали свою останню барикаду — Ігоря Римарука з його журналом «Сучасність». Тісна прокурена келія редакції стала капітанською каютою нашого літературного корабля, який зайшов у «море диявола», тобто в бермудський трикутник, і мусив з усіх сил вибиратися з тієї аномальної зони. Тут завжди збиралися літературні матроси, мічмани, юнги, адмірали, капітани всіх рангів, вирішували, як бути далі, креслили творчі плани, а Римарук креслив їхні рукописи, правив по-чорному, іноді так, що не лишалося місця поміж рядками. Якби ви побачили виправлений рукопис одного відомого тепер прозаїка (майже переписаний Ігоревою рукою), то були б вражені мовною неохайністю любленого автора і редакторським хистом, завдяки якому було врятовано роман. Для Римарука першочерговим критерієм в оцінці твору була мова, точність слова, його контекстуальна доречність, і він правив, правив, правив (попіл з цигарки сипався на вогнетривкі рукописи, які не горять), правив, низько схиляючись над аркушем і добачаючи крізь товсті лінзи всевидящих окулярів те, чого не розгледів автор. Може, через оті окуляри, може, через мовну прискіпливість він нагадував мені академіка Агатангела Кримського, котрий ось так ретельно виправляв помилки слідчого в протоколах допитів, перш ніж їх підписати, бо найбільшого українського поліглота не так дратували брехня, наклеп, абсурд, розстріл, як неуцтво і безграмотність.

Потім ми гуртом ішли закропити душу на Прорізну, Пушкінську чи куди там іще, прошкували, знов-таки опираючись на костур Римарука, бо він був душею добірного товариства, був, крім усього, найщедрішим спонсором тих богемних чаркувань. Хоч вони, чаркування, теж були підступним рифом у «морі диявола», у бермудському трикутнику, найменням якого Римарук назве свою книжку й поставить на ній дарчий напис мені як «побратимові і „подзємному жолнєжу“», адже вірш, присвячений Шкляреві в цій книжці, так і називається: «Podziemnym żołnierzom» (поняття польською також неоднозначне, яке я розумію насамперед як «воякам-підпільникам, воякам підпільної Держави»).

І ось тут знову скажу про непросте (кожному своє) сприйняття поета, який, за його словами, листується з Господом ґрипсами, «зрозумілими тільки Йому й мені». І хоч цей вірш мандрує від книжки до книжки Римарука, мушу тут процитувати його повністю, позаяк він засвідчує, скільки підтекстів або й під-підтекстів та натяків можуть вмістити кільканадцять рядків:

Поміж очамрілих прочан

ми бачимо шлях і маршрут:

ще ходить

підземка. А хто це кричав?

Це нипає протяг отут

чи одуд?

Невже це опівнічний сніг

гойдається, мов дармовис?

І най би, —

лише б оцей потяг устиг;

аби ж він, пернатий, довіз

до кнайпи.

Заходимо в мертве метро.

Ми світ, що ось-ось догорить,

клечали.

А подзвін? — то, мабуть, Петро

побрязкує біля воріт

ключами.

І хто ж, окрім мене, здогадається, що в цьому вірші Римарук понад головний зміст (кожному своє) позначив легеньким маркером відразу аж три мої романи, які він друкував у «Сучасності» і які потім видавала «Кальварія» за його редакцією. Образ пернатого одуда — з «Крові кажана», дармовис (із чеченським самотнім вовком) — з «Елементала», а з «Ключа» — ще й видавець Петро Мацкевич, у чиїх руках побрязкують ключі від «Кальварії».

Була, була, знаєте, така якась особлива лукавинка в цього «хитромудрого ідальго», котрий, іноді, мовби граючись із читачем-інтелектуалом, міг провести, як у шахах, сеанс одночасної гри на двох шахівницях в одному вірші, причому обидві партії виконувалися «на рівні вічних партитур». Але то вже був найвищий пілотаж, підвладний лише посвяченим, причетним до таємного поетичного Братства, до якого належить і найближчий товариш Римарука, авжеж, «поет у повітрі», Гера, Василь Герасим’юк; він безпомильно впізнав у підземеллі мого Мотрониного монастиря Ігореву «Сльозу Богородиці».

Однак марнотою є кволі спроби зазирнути в таємні безодні поетового слова, а якщо чесно, то іноді навіть лячно. Одкровення завжди страшні, ще від Іоанна. А Ігорева поезія, повна знаків і символів зі Святого Письма, із християнського осягнення людського Різдва і Смерті, часом пробирає не лише до серця, а й до холодного поту.

Небесних зв’язкових

я так благав: верніться! —

Та празниковий день

блищить, немов п’ятак...

Обпечені вуста: цигарка й плащаниця.

Я знав, що буде так.

Даремно приміряв перстені, маски й лиця.

Однак повзе навспак зодіакальний Рак.

Даровані труна і древня плащаниця...

Я знав, що буде так.

Навіть смерть його овіяна тайною (не таємницею), як і личить великому поетові. І вже геть приголомшує те, що, живучи в Києві, він задовго, майже за десятиліття до «дати на хресті» з абсолютною точністю напророчив собі в «Кальварійському сонеті» (1999 рік) і львівську Ґолґоту, і фатальне «спіткнуся на бруківці», й останнє пристановище на Личаківському некрополі у Львові.

«Я ЗНАВ, ЩО БУДЕ ТАК». Господи, звідки?

Але мені хочеться згадати Римарука весело («Як весело бути поетом і лохом...»), згадати, як він тихо й проникливо співав, особливо лемківські пісні («Штири фраїрочки», «Моя мила шудри-тудри, же я п’ю», «Венко, венко червоне...»), хочеться згадати, як у «Купідоні» на Пушкінській він грав на більярді «американку», як любив запивати оковиту грейпфрутовим соком, як у гідропарку на свій день