Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

не вкусить. Та й змії тут є, точно знаю, що є. Добре хоч, що не болото. І левів, левів немає! Якби ви знали, яка то страшна тварюка, ви б мене зрозуміли. Я страшенно люблю котів, навіть ягуарів, та леви не мають із ними нічого спільного, хоч би що там стверджували зоологи. Леви потворні, їхні очі — то очі злої людини, а не яскраві й прозорі очі кішки. Коти мають природжену божественну грацію, левам вона не притаманна. Лев — це просто машина для вбивства, а кіт — то ж естетика, то для того, аби люди бачили красу… Лев не кіт, хай навіть не примазується до цього чарівного пухнастого племені.

Ми сходимо на схил гори і бачимо невеличку долину. Гойдаються крони дерев, між ними видно якісь руїни. Цікава штука! Завжди любила руїни. Навіть мріяла колись учитись на археолога, та тітка Роза переконала мене, що руїн і старих скарбів на мене може не вистачити, та й шукати їх морочливо, а хворих скрізь повно, і вони самі мене шукатимуть. Тітка Роза мала цілковиту рацію, але потяг до старожитностей у мене лишився.

—І що це таке? — я просто нестямлюся від утіхи.

— Не знаю. — Луїс розгублений і здивований. — Не знаю, що й казати. Навіть не уявляв, що тут є таке!

— Ходімо туди! Негайно.

Моя душа прагне цих руїн.

— Це може бути небезпечно. — Ед утомлено притуляється до кам'яної брили. — Хтозна, що там таке, може, там дикуни абощо…

— Найбільші дикуни — так звані цивілізовані люди. Можеш мені повірити, Еде, я це точно знаю. Тому я піду туди — з вами чи без вас.

— Ми всі туди підемо. — Луїс закидає собі на плечі Едів наплічник. — Не бійся, аміґо, ми ж собі ніколи не пробачимо, якщо не поглянемо, що там.

Він має рацію. Я знаю: якщо я зараз відступлю, ті руїни снитимуться мені, я блукатиму навколо них до кінця свого життя й шукатиму туди дороги, та її не буде уві сні, якщо я не знайду її насправді. О, я себе добре знаю! Я не відмовляю собі ні в чому, бо сила моїх нездійснених мрій і бажань мене ж потім і нищить. Як тоді, з лялькою. Бідолашна тітка Роза!.. Але, на моє щастя, бажання мої не сягають місяця на небі.

Ми спускаємось кам'янистим схилом. Я згадую собі всі бачені колись кіношки на тему «Закляття долини змій» (цього ще бракувало!), потім про Індіану Джонса… Може, там на нас чекають якісь таємниці, скарби й невідомі науці настінні малюнки. Може, ці руїни — залишки станції прибульців. Може, там… Та що завгодно, я згодна на все. Ну, майже на все.

— Гадаю, це місто будували не інки, ця архітектура абсолютно для них не характерна. — Луїс уважно розглядає колони. — І занепало воно задовго до прибуття конквістадорів. Цікаво, надзвичайно цікаво…

— Звідки ти це знаєш?

— Я викладаю історію та етнографію в Національному університеті — у вільний від пригод час.

Ед мовчки сопе. Він зовсім не в захваті від нашої маленької ескапади. Немає в цих зразкових хлопчиках потягу до авантюр. І цікавитись світом вони можуть тільки згідно з робочою необхідністю.

— Он як! Та знаєш, наука часто сідає маком. Це місто було неприємним, як мінімум. Може, якраз конквістадори його й попорали? То ж були браві хлопці, жадібні до дармового золота й безкарної різанини.

— Ні. — Луїс обмацує барельєфи, як сліпий. — Місто занепало задовго до приходу іспанців. Ось, поглянь. Тут зображення богів, але це не інкська манера і не їхній пантеон. Це якийсь зовсім інший культ.

— Але ж і страхолюдні! Що це таке?

Зображення справді вражають своєю потворністю. Ба, навіть не так. Від них віє якимось злом, набагато більшим, ніж може відчути людина. Так, наче на цих стінах увічнили все найгірше, що тільки могло існувати у Всесвіті. Порожні очі, щупальця, клешні, зміїні жала в ощирених пащах якихось істот, які не могли існувати. Таке можна намалювати тільки добряче нюхнувши кокаїну.

— Чекай, чекай, чікіто… Зараз, ось зараз згадаю… щось таке я чув, чи читав… Ні, не може бути!

— Ми вже тут, значить, може.

— Гадаю, так, але краще було б, якби все це так і лишилось легендою.

Ми сідаємо на сходинки, що ведуть до храму. Що б тут колись не було, його вже немає, і давно. Багато століть тут усе прах і тлін. І десь тут може бути захований скарб, а я не від того, щоб знайти і привласнити щось цікаве й блискуче.

— Давай, Луїсе, просвіти нас.

— Гадаю, ми знайшли останнє місто, де панував культ Прадавніх.

— Що?

— Ну, Тих, хто був до нас.

— До нас було з біса багато всякого. Конкретніше, будь ласка.

— Ой, не хочеться. І щось підказує мені, що треба тікати звідси світ за очі, бо навіть коротке перебування в цьому страшному місці може приректи на вічне прокляття.

— Забобони.

— Не знаю, не знаю… Зрештою, спробую пояснити. Справа в тому, що ці руїни — залишки міста, жителі якого поклонялися Злу. Існують легенди — небагато, але досить і тих, що є, — про Прадавніх, які існували раніше, ніж з'явилися Час і Простір. Це чудовиська, бо вони абсолютно… інші. Вони панували у світі — колись. І легенди стверджують, що вони ще пануватимуть, коли настане їхній час. Знову пануватимуть. А зараз вони просто сплять — уже мільйони років, — але дехто час від часу згадує про них і поклоняється їм, а це зміцнює їх і наближає їхній час. Людство завжди боролося проти них і тих, хто поклоняється їм. Культи Прадавніх завжди відрізнялися страшною жорстокістю. Гадаю, інки знищили це місто задовго до прибуття білих.

— Чому ти вважаєш, що тут поклонялись тим потворам? — Ед зовсім скис, та й мені не по собі.

— Про це свідчать, по-перше, барельєфи і залишки скульптур. Потім — ось, погляньте, — розташування каменів: начебто хаотичне, а насправді — підпорядковане канонам Виклику. Розташувавши каміння саме так і не інакше, склавши жертву і промовивши слова Виклику, можна було поспілкуватися з тим, кому поклоняєшся. От тільки я не знаю, кому саме з Прадавніх поклонялися тут.

— Може, всім разом?

— Ні, Торі. Прадавні, згідно з легендами, живуть поодинці. Наприклад, жорстокий культ Ваала — то культ одного з Прадавніх.

— То хто ж із них отаборився тут?

— Я не хочу знати. — Ед підводиться. — Ходімо звідси, тут якось неприємно.

— От страхополох! — Господи, твоя воля, нащо ти створив чоловіків?! — Тут нікого немає, всі давно померли.

— Що