Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

Наступного ранку Урсула прокинулася з температурою, усе тіло боліло.

— Червона як рак печений, — сказала місіс Ґловер, коли Сильвія покликала її порадитися.

Бріджит теж злягла. Місіс Ґловер з осудом склала руки під своїм масивним, але не теплим бюстом, і прорекла:

— А не треба вештати поночі.

Урсулі лишалося сподіватися, що місіс Ґловер не буде її няньчити.

Урсула дихала тяжко і хрипко, подих загусав у грудях. Світ шумів і відступав, як море у велетенській мушлі. Усе було приємно розмите. Тріксі лежала на ліжку у неї в ногах, а Памела читала вголос «Червону книжку фей», ось тільки слова розчинялися, позбавлені змісту. Памелине лице то проступало перед очима, то тануло. Прийшла Сильвія, спробувала нагодувати її яловичим бульйоном, але в горлі стояв комок. Урсула виплюнула все просто на ковдру.

По гравію зарипіли шини, і Сильвія сказала Памелі:

— А ось і доктор Фелловз, — рвучко підвелася й додала: — Лишайся при Урсулі, Пеммі, але Тедді сюди не пускай, гаразд?

*

Дім був незвично тихий. Коли Сильвія не повернулася, Памела сказала:

— Піду пошукаю маму. Зараз повернуся.

Знизу долинули шепіт і плач, але Урсулі це ні про що не казало.

Вона поринула у дивний тривожний сон, а тоді при ліжку раптом з’явився доктор Фелловз. Сильвія сіла по інший бік і стисла їй руку, примовляючи:

— У неї бузкова шкіра. Точнісінько як у Бріджит.

Бузкова шкіра — це добре, як «Бузкова книжка фей». Голос у Сильвії був дивний, ніби їй перехопило подих від страху — точнісінько як тоді, коли до дому піднесли телеграму, а виявилося, що то просто Іззі вітає Тедді з днем народження. («Геть про нас не думає», — сказала Сильвія).

*

Урсула задихалася, але чула запах материних парфумів. Тихий мамин шепіт бринів у вусі, як бджоли літнього дня. Вона так стомилася, що не могла навіть розплющити очі. Вона почула, як зашелестіли Сильвіїні спідниці, коли мама встала, а тоді прочинилося вікно.

— Це щоб тобі легше дихалося, — сказала Сильвія, а тоді повернулася і пригорнула Урсулу до шорсткої ситцевої блузки. Від неї пахло безпекою, крохмалем і трояндовим цвітом. З-за вікна в кімнату на горищі долинав лісовий запах диму. Було чути, як цокають копита і гримить вугілля — продавець висипав мішки до сараю. Життя тривало. Краса і сила.

Одним-однісінький подих, більше їй і не треба, але й того не було.

Запала темрява, спершу ворожа, а потім дружня.

Сніг

11 лютого 1910 року

Доктора Фелловза розбудила дебела бабега з руками, як у вантажника, забрязкала посудом, відсмикнула завіси, хоча надворі було ще темно. Він не одразу згадав, що лишився ночувати у холодній, як льодівня, гостьовій кімнаті в Лисячому закуті, а грізна жінка, що принесла чай, — це кухарка Тоддів. Доктор Фелловз покопирсався курною бібліотекою пам’яті в пошуках імені, яке ще кілька годин тому легко зринало на язиці.

— Я місіс Ґловер, — сказала та, мовби прочитала його думки.

— Точно. Пікулі у вас незабутні.

Голова мов соломою напхана. Йому раптом стало незатишно від усвідомлення, що під благенькою ковдрою на ньому тільки спіднє. Доктор Фелловз відзначив, що камін у спальні холодний і порожній.

— Потрібна ваша допомога, — сказала місіс Ґловер. — Стався нещасний випадок.

— Нещасний випадок? — повторив доктор Фелловз, як луна. — Із дитиною?

— Фермера затоптав бик.

Перемир’я

12 листопада 1918 року

Урсула рвучко прокинулася. У спальні було темно, але знизу долинали звуки. Грюкнули двері, хтось загиготів, хтось завовтузився. Вона почула високий хихіт — сміх Бріджит ні з чим не сплутати — а тоді чоловічий бас. Бріджит і Кларенс повернулися з Лондона.

Урсула спершу хотіла вилізти з ліжка, розбудити Памелу, спуститися й розпитати Бріджит про свято, але щось її спинило. Доки вони лежала, вслухаючись у темряву, її накрила хвиля глухого, неохопного страху, мовби за дверима на неї чигало щось жахливе. Таке відчуття огорнуло її, коли вона брела за Памелою до моря у Корнволлі, ще до війни.

Тоді їх порятував незнайомець.

Після того Сильвія записала їх усіх у міський басейн, де уроки давав ветеран Бурської війни, який волав так, що від страху ніхто навіть думати не смів утонути. Сильвія часто переповідала цю історію як кумедну пригоду («Героїчний містер Вінтон!»), проте Урсула чітко пам’ятала свій жах.

Памела пробурмотіла щось крізь сон, і Урсула прошепотіла:

— Ша.

Не можна, щоб Памела прокинулася. Не можна, щоб вони спустилися. Не можна, щоб вони побачилися із Бріджит. Урсула не знала, чому і звідки береться цей холодний жах, але вкрилася з головою, аби сховатися від того, що чигало назовні. Сподівалася, що воно і справді назовні, а не всередині неї. Вона думала, що не засне до ранку, але за кілька хвилин її зморив сон.

*

Поснідали вони на кухні, бо Бріджит не вставала — почувалася поганенько.

— А не треба вештати поночі, — сказала місіс Ґловер без тіні співчуття, насипаючи кашу. — Страшно подумати, о котрій вона вернулася.

Сильвія спустилася із тацею — дівчина навіть не торкнулася до їжі.

— Місіс Ґловер, мені здається, Бріджит погано.

— Перепила дівка, — пирхнула місіс Ґловер, луплячи яйця, мовби вони чимось завинили.

Урсула кашлянула, Сильвія різко зиркнула на неї і сказала до місіс Ґловер:

— Думаю, треба викликати доктора Фелловза.

— Це для Бріджит чи що? Та дівка здорова, як кінь. Доктор Фелловз намне вам вуха, коли почує, як від неї тхне спиртним.

— Місіс Ґловер, — сказала Сильвія тоном, який застосовувала, коли йшлося про дуже важливі для неї речі, й вона хотіла, щоб її почули («Не нанось бруду в дім, завжди будь добрий до інших дітей, хай би як вони тебе дратували»). — Мені справді здається, що Бріджит погано.

І раптом місіс Ґловер усе зрозуміла.

— Подивитеся за дітьми? — спитала Сильвія. — Я подзвоню доктору Фелловзу, а тоді посиджу із Бріджит.

— А діти не йдуть до школи? — спитала місіс Ґловер.

— Звичайно, йдуть. Чи, може, ні? Ні... так, ідуть. Чи не варто?

Сильвія вагалася й метушилася, а місіс Ґловер на диво терпляче чекала.

— Мабуть, лишу-но я їх сьогодні вдома, ще тільки людних класів не вистачало, — нарешті сказала Сильвія, а тоді глибоко зітхнула і втупилася у стелю: