Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

— Ти теж брала участь.

— Так. Познайомилася з хлопцем, який програмував ботів для хедж-фонду. Ми трохи зустрічалися. Йому дуже подобалось скелелазіння. У нього були гарні плечі.

Гмм.

— Але жорстоке серце.

Ми сидимо в «Гурманському гроті», що міститься в яскравому шестиповерховому торговельному центрі. Це в самому серці міста, поблизу кінцевої станції фунікулера, але, здається, туристи навіть не здогадуються, що перед ними торговельний центр, адже тут немає паркінгу. «Гурманський грот» — це такий собі ресторанний дворик, може, найкращий у світі. Тут ви знайдете салати з місцевого шпинату, такос зі свинячою вирізкою й суші без ртуті. А ще він розташований під землею і сполучений зі станцією метро, тому навіть немає потреби підійматися нагору. Щоразу, коли буваю тут, уявляю, що живу в майбутньому, де атмосфера радіоактивна, а на курній поверхні гасають банди байкерів на біодизельних мотоциклах. Справжнісінька сингулярність, еге ж?

Кет похмурніє.

— Це двадцять перше століття. Коли досягнемо сингулярності, зможемо вирішувати такі проблеми. — Вона розламує надвоє фалафель і пропонує половину мені. — І ми житимемо вічно.

— Та ну, — кажу я. — Знову ця давня мрія про безсмертя…

— Нехай так, це мрія про безсмертя. І що? — Вона замовкає, жує. — Спробую пояснити інакше. Це звучатиме дивно, тим більше що ми тільки-но познайомились. Але я знаю, що я розумна.

Чиста правда…

— Гадаю, ти теж розумний. То чому ж усе це має скінчитися? Ми могли б ще стільки досягти, якби мали більше часу. Розумієш?

Я жую свій шматок і киваю. Мені трапилась дуже цікава дівчина. Її неприхована прямолінійність указує на домашню освіту, проте вона неймовірно мила. Мабуть, мене притягує й те, що вона вродлива. Я дивлюся на її футболку. Думаю, що вона має кілька однакових.

— Треба бути оптимістом, щоб вірити в сингулярність, — продовжує Кет, — а це важче, ніж видається на перший погляд. Ти коли-небудь грав у «Найбільше уявне щастя»?

— Звучить як японська телевікторина.

Дівчина розправляє плечі.

— Добре, зіграймо. Для початку уяви собі майбутнє. Хороше майбутнє. Без ядерних бомб. Уяви, що ти пишеш науково-фантастичний роман.

Гаразд.

— Світовий уряд… немає раку… літальні дошки.

— Далі. Яке хороше майбутнє настане після цього?

— Зорельоти. Вечірки на Марсі.

— Ще далі.

— «Зоряний шлях»[22]. Транспортери. Можна перенестися куди завгодно.

— Далі?

На мить я замовкаю, а тоді зізнаюсь:

— Не знаю.

Кет хитає головою.

— Це справді важко. І скільки ми нарахували, якусь тисячу років? Що може настати після цього? Навіть уяви бракує. Але ж таке цілком можливе, правда? Напевне, усі наші уявлення ґрунтуються на тому, що ми знаємо, і на тридцять першому столітті аналогії закінчуються.

Я силкуюся уявити звичайний день у 3012 році. Мені не вдається побачити бодай яку-небудь цілісну картину. Чи житимуть люди в будинках? Чи носитимуть одяг? Моя уява майже фізично напружується. Наче думки своїми пальцями нишпорять поміж подушками, вишукуючи заблукалі ідеї, але так нічого й не знаходять.

— Я, приміром, вважаю, що великих змін зазна`є наш мозок, — мовить Кет і стукає пальцем по скроні, понад своїм рожевим симпатичним вушком. — Я вважаю, що завдяки комп’ютерам ми відкриємо нові способи мислення. Ти й чекав, що я це скажу…

(так і є)

— …але ж таке вже було раніше. У нас не такий мозок, як у людей, що жили тисячу років тому.

Стоп-стоп.

— Та ні, такий самий.

— У нас та сама оболонка, але зовсім інакше начиння. Ти знав, що поняття особистого життя виникло зовсім нещодавно? Як і, зрештою, поняття романтичних стосунків.

Так, правду кажучи, поняття романтичних стосунків якраз прийшло до мене минулої ночі. (Я не кажу цього вголос.)

— Кожна така значна ідея — це ніби модернізація операційної системи, — вона всміхається. Втішна теорія. — Частиною цих ідей ми завдячуємо письменникам. Кажуть, що Шекспір вигадав внут­рішній монолог.

О, я добре знаю, що таке внутрішній монолог.

— Але мені здається, що письменники вже використали свою можливість, — продовжує вона, — і тепер прийшла черга програмістів удосконалювати людську операційну систему.

Я точно маю справу з дівчиною з Google.

— То яким буде наступне покращення?

— Воно вже відбувається, — каже Кет. — Усі ті речі, які ми можемо робити водночас, ніби нараз перебуваємо в кількох місцях. Просто роззирнись навколо.

Я кручу головою й бачу те, про що вона каже: десятки людей, що сидять за крихітними столиками, прикипіли очима до своїх телефонів, які показують їм місця, що їх насправді не існує, та все ж вони видаються їм цікавішими за «Гурманський грот».

— І в цьому немає нічого дивного, це аж ніяк не наукова фантастика, це…

Дівчина потроху втрачає свій запал, її очі гаснуть. Мабуть, вона думає, що надто захопилась. (І звідки мені про це відомо? Невже в моєму мозку є якась спеціальна програмка?) Її щоки спалахують. Кров прилила до її шкіри, і Кет зробилася неймовірно красивою.

— Тобто, — врешті каже вона, — я вважаю, що ми цілком реально можемо уявити собі сингулярність.

Її щирість викликає в мене усмішку, і я почуваюся щасливим, бо десь глибоко під землею в забрудненому радіацією майбутньому поряд зі мною сидить оця розумна й життєрадісна дівчина.

Я вирішую, що вже пора показати їй удосконалену 3D-модель книгарні, оснащену новими можливостями часової динаміки. Ну, ви зрозуміли — мій прототип.

— Ти зробив це вчора вночі? — питає вона і здіймає брову. — Вражає.

Я