Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Ми дивимося, як на екрані кружляють різнобарвні вогники. Я прокручую на початок, і ми дивимося ще раз. Я розповідаю їй про випадок з Імбертом — про здатність програми до передбачень.

— Може, це випадковість, — каже Кет і хитає головою. — Треба перевірити більше інформації, щоб визначити, чи це справді закономірність. Тобто це може бути лише проекція. Як те обличчя на Марсі.

Або ж як у тому випадку, коли ти на сто відсотків упевнений, що подобаєшся дівчині, а потім виявляється, що помилився. (Цього я теж не кажу вголос.)

— Чи є ще якісь дані, які ми могли б додати до візуалізації? Ті, що є, охоплюють лише кілька місяців, так?

— Ну, є й інші журнали, — кажу я. — Але це не зовсім дані, радше описи. Мені не вистачить життя, щоб внести їх усі до комп’ютера. Усе написано від руки, а я ледве розбираю власний почерк…

В очах Кет спалахує вогник.

— Корпус природної мови! Я вже давненько шукала причину скористатися книжковим сканером. — Вона сміється й ляскає рукою по столу. — Принеси їх у Google. У нас є необхідне обладнання. Ти просто мусиш принести їх.

Вона легенько совається на своєму стільці, а її губи так гарно округлюються, коли вона вимовляє слово «корпус».

Моя місія: винести книжку з крамниці. Якщо мені це вдасться — хтозна, може, я дізнаюся щось цікаве про це місце і його призначення. Та найважливіше: можливо, мені вдасться справити враження на Кет.

Проте я не можу просто взяти з собою журнал, бо Олівер і Пенумбра теж у ньому пишуть. Журнал — це частина книгарні. Аби забрати його додому, мені знадобиться вагома причина, а я й гадки не маю, що б такого вигадати. «Агов, містере Пенумбра, я хочу написати портрет Тінделла аквареллю». Аякже.

Є інакший спосіб. Я міг би взяти інший журнал, старіший — не IX, а VIII чи навіть II або I. Та це теж ризиковано. Деякі з тих журналів старші за самого Пенумбру, і я боюся, що вони розсиплються, щойно торкнуся їх. Отже, останній із заповнених журналів під номером VIII мав би бути найміцнішим і найбезпечнішим варіантом… але він завжди на виду. Потрапляє на очі щоразу, коли ставиш на полицю поточний журнал, і я навіть не сумніваюся, що Пенумбра помітить його відсутність. Тож, може, краще взяти VII або VI…

Я присідаю під стіл і торкаюся пальцями корінців журналів, аби перевірити цілісність їхньої структури, як раптом теленькає дзвоник над дверима. Я різко випростуюсь. Це Пенумбра.

Він розмотує тонкий сірий шарф і описує криве коло навколо мого столу, вистукує по ньому суглобами пальців, зиркає на низенькі полиці, а тоді переводить погляд на «Захмарну колекцію». Легенько зітхає. Він має щось на думці.

— Сьогодні той самий день, хлопчику мій, — урешті мовить Пенумбра, — коли я взяв на себе управління книгарнею, рівно тридцять один рік тому.

Тридцять один рік. Пенумбра просидів за цим столом довше, ніж я прожив на світі.

Аж тепер я відчув, який новий для цього місця — таке собі швидкоплинне доповнення.

— Та лишень одинадцять років по тому, — продовжує він, — я змінив ім’я на вітрині книгарні.

— Чиє ім’я було там раніше?

— Аль-Асмарі. Він був моїм наставником і протягом багатьох років ще й роботодавцем. Мохаммед Аль-Асмарі. Мені завжди здавалося, що на вітрині його ім’я виглядає набагато краще. Та й зараз так думаю.

— Пенумбра теж виглядає гарно, — кажу я. — Навіть загадково.

Він усміхається.

— Я змінив ім’я на вітрині й думав, що зможу змінити й книгарню. Але відтоді вона зовсім не змінилась.

— Чому?

— Ох, це має багато причин. І добрих, і поганих. Це певною мірою стосується нашого фінансування і… я був трохи лінивим. Раніше я більше читав. Вишукував нові книжки. Але тепер, схоже, зупинився на своїх улюблених.

Ну, якщо ви вже про це заговорили…

— Може, варто подумати про придбання популярніших книжок, — насмілююся припустити я. — Існує цілий ринок незалежних книгарень, і більшість покупців навіть не здогадуються про існування цієї, а коли дізна`ються про неї, то їм не буде що тут вибрати. Я веду до того, що кілька моїх друзів заходили подивитись, і… тут немає нічого, що вони хотіли б купити.

— Я й не знав, що люди вашого віку досі читають книжки, — відказує Пенумбра. Він здіймає одну брову. — Мені чомусь здавалося, що вони все читають на своїх телефонах.

— Не всі. Є багато людей, яким… ну, знаєте, яким досі подобається запах книжок.

— Запах! — повторює Пенумбра. — Коли справа доходить до запаху книжок, вважайте, що то вже гаплик. — На цьому він усміхається, а тоді щось укотре спадає йому на думку, і Пенумбра примружує очі. — А ви часом не маєте… електронної книжки?

Ого. Таке відчуття, ніби директор школи питає, чи немає в мене в наплічнику марихуани. Але так, по-дружньому, мовби хоче, щоб я з ним поділився. Так трапилось, що електронна читалка була якраз зі мною. Я виймаю її з торби. Вона трохи потерта, на задній панелі — довга подряпина, а внизу, біля самого екрана, залишилися позначки кульковою ручкою.

Пенумбра підіймає її вгору й супиться. Екран чорний. Я простягаю руку, тицяю в кутик, і читалка оживає. Він різко втягує повітря, і бляклий сірий прямокутник відбивається в його яскраво-блакитних очах.

— Дивовижно, — каже він. — Хто б міг подумати, що я досі під враженням від отих різноманітних… — він киває на ноутбук, — магічних дзеркал.

Я обираю налаштування й трохи збільшую для нього шрифт.

— Чудове оформлення, — зауважує Пенумбра й придивляється, присунувши окуляри до самого екрана. — Мені знайомий цей шрифт.

— Угу, — відповідаю я, — це стандартний. — Мені він теж подобається.

— Це класичний шрифт. Gerritszoon. — Пенумбра змовкає. — Ми використали його для напису на вітрині. У цій штуці колись закінчується електрика? — Він легенько трясе читалку.