Читати книгу - "Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор"

Забруднитися радістю.

Тепер, врешті, розумію те, що я почала відчувати, було радістю, яку я досі не пізнала і не розуміла. У моєму німому крикові про допомогу я боролася із зачатками невиразної радості, яку не хотіла приймати в собі, бо, навіть невиразна, вона вже лякала: це була радість без спокути, не знаю, як пояснити, це була радість без надії.

— О, не забирай у мене руку, я обіцяю, що, може, до кінця цієї неможливої історії, може, я зрозумію, може, дорогою до пекла знайду те, що нам потрібно — але не забирай руку, навіть якщо тепер я вже знаю, щоб знайти, потрібно пройти цей шлях, на якому ми стоїмо, якщо лише мені вдасться не потонути остаточно в тому, чим ми є.

Бачиш, моя любове, я вже втрачаю сміливість знайти те, що мушу знайти, я втрачаю сміливість довіритися шляху, і тепер обіцяю нам, що в тому пеклі ми віднайдемо надію. Може, це не прадавня надія. Може, її навіть не можна назвати надією.

Я боролася, бо не хотіла незнаної радості. Вона заборонена заради мого майбутнього спасіння, як заборонений звір, якого назвали нечистим, — і я хапала ротом повітря, в муках благаючи про допомогу, бо тоді мені ще не спало на думку вигадати цю руку, за яку тепер тримаюся. Вчора я була самотня у своєму страху дегуманізації і хотіла попросити допомогти мені, таке сталося зі мною вперше.

Дегуманізація — це так само боляче, як і втратити все, як втратити все, моя любове. Я відкривала і закривала рот, намагаючись покликати на допомогу, але я не могла і не знала, як це виразити.

Проблема в тому, що мені вже не було чого сказати. Моя агонія була схожа на бажання говорити перед смертю. Я знала, що прощалася із чимось назавжди, щось мало померти, і хотіла вимовити слово, яке принаймні окреслило б те, що помирало. Нарешті, я змогла висловити думку: «я прошу про допомогу».

Потім мені спало на думку, що мені нема сенсу просити про допомогу.

Раптом, ось і все. Я зрозуміла, що «просити» досі було рудиментом того привабливого світу, який щораз більше віддалявся від мене. І якби я й надалі намагалася просити, то лиш для того, щоб знову чіплятися за останні рештки моєї стародавньої цивілізації, чіплятися, намагаючись не піддаватися тому, щоб врешті бути зметеною тим, що мене кликало. І чому я тепер — у безнадійній радості — здавалася, о, я б хотіла скоритися — пережити це вже було початком пекла бажання, бажання, бажання... Невже моя жага бажання була сильнішою за мою жагу спасіння?

Що далі, то більше я не мала про що просити. І я із захопленням і жахом спостерігала за тим, як клаптики моїх зігнилих бинтів мумії всихали і спадали на підлогу; я спостерігала за власним перетворенням з лялечки на мокру личинку, обгорілі крила потроху зморщувались. І нове лоно, створене для землі, нове лоно відродилося.

Не відвертаючись від таргана, я почала хилитися, доки не відчула, як тіло моє торкнулося ліжка, і, не відвертаючись від таргана, я сіла.

Тепер я дивилася на нього зі спрямованими догори очима. Тепер, згорбившись посередині, він дивився на мене згори вниз. Я мала перед собою нечистоту світу — і розчаровувала живу істоту. Я вже втратила свої ідеї.

Потім із нього витиснувся ще один товстий міліметр білої речовини.

Потім із нього витиснувся ще один товстий міліметр білої речовини.

Свята Маріє, Мати Божа, я віддаю тобі своє життя в обмін на те, щоби вчорашня мить виявилася неправдою. Тарган, вкритий білою речовиною, дивився на мене. Я не знаю, чи він бачив мене, не знаю, що бачать таргани. Але він і я дивилися одне на одного, і я так само не знаю, що бачать жінки. Але якщо його очі не бачили мене, він існував для мене — у первісному світі, до якого я увійшла, істоти існують для того, щоб інші істоти мали спосіб їх бачити. І у цьому світі, який я пізнавала, існує кілька варіацій того, що означає бачити: одному дивитися на іншого, не бачачи його, одному володіти іншим, одному їсти іншого, одному просто бути в кутку, й іншому так само: все це також означає бачити. Тарган не бачив мене, він був зі мною. Тарган бачив мене не очима, а тілом.

А я... я бачила. Не могла не бачити. Цього не можна було заперечити: мої переконання і мої крила швидко обпалилися і вже не мали мети. Я вже не могла заперечувати. Не знаю, що саме не могла тепер заперечувати, але я вже не могла. І я тепер не могла порятувати себе, як колись, за допомогою цілої цивілізації, що допомогла мені заперечити побачене.

Я бачила його всього, таргана.

Тарган — потворна і блискуча істота. Тарган навиворіт. Ні, ні, мова не про те, що він має внутрішню і зовнішню частини, а про те, що він ось такий. Те, що у нього назовні — це те, що я ховаю всередині: я перетворила своє зовнішнє на приховане внутрішнє. Він дивився на мене. І це було не обличчя. Це була маска. Маска, яку вдягають для дайвінгу. Цей залізистий дорогоцінний камінь. Два ока були живі, як два яєчники. Він дивився на мене сліпою плодючістю свого погляду. Він запліднював мою мертву родючість. У нього могли бути солоні очі? Якби я їх торкнулася — у міру того, як я все одно поступово ставала все бруднішою — якби я їх торкнулася своїм ротом, чи відчула б я їх солоний присмак?

Я вже торкалася очей чоловіка губами, і завдяки їхньому солоному присмаку можу сказати, що він плакав.

Але на саму згадку про сіль у чорних очах таргана я раптом знову відсахнулася, і мої сухі губи знову стиснулися аж до зубів: плазуни, що рухаються по землі! У завмерлій реверберації світла кімнати тарган був повільним маленьким крокодилом. Суха та освітлена кімната. Я і тарган, що застигли посеред тієї пустелі, наче на випаленій поверхні згаслого вулкана. Та пустеля, до якої потрапила, там я також знайшла життя і сіль життя.

З таргана вилізло ще трохи білої речовини, мабуть, менше ніж міліметр.

Цього разу я ледь