Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"

Ми стоїмо в оранжереї, прибудованій зовні до будинку, що являє собою свого роду зимовий сад, і, за винятком кількох вузьких доріжок і маленького майданчика з пофарбованими в білий колір металевими стільцями і столом, підлога тут — суцільні грядки і горщики з кактусами. Кактусами всіх розмірів, від одного міліметра до двох метрів. Різної міри колючості. Освітленими синіми оранжерейними лампами.

— Даллас, — каже він. — Підходяще місце для того, щоб почати збирати колекцію. А взагалі-то я не знаю, чи можна рекомендувати це місце, чорт забирай, не знаю. Суботнього вечора у нас могло бути до п’ятдесяти вбивств. Часто доводилося працювати внизу, поруч з відділенням швидкої допомоги. Там усе було обладнано так, щоб ми могли робити розтини. Дуже зручно. Дізнаєшся дещо про кульові й ножові поранення. Моя дружина говорила, що я зовсім не бачу дітей. Так це, чорт забирай, і було.

Розповідаючи це, він пильно розглядає мене.

— А ви рано прийшли. Нам усе одно, ми все одно вже на ногах. Дружина віддала дітей до дитячого садка в Аллереді. Щоб вони бували в лісі. Ви знали цього хлопця?

— Я дружила з його родиною. Найперше з ним.

Ми сідаємо одне проти одного.

— Чого ви хочете?

— Ви дали мені свою картку.

Цього він просто не чує. Я розумію, що переді мною людина, яка дуже багато побачила, щоб ходити коло та навколо. Якщо він і захоче щось розповісти, то тільки в обмін на щирість.

Тому я розповідаю йому про те, що Ісайя боявся висоти. Про сліди на даху. Про мій візит до професора Лоєна. Про слідчого Державної прокуратури Рауна.

Він запалює сигару, дивлячись на свої кактуси. Можливо, він не зрозумів, що я йому розповіла. Я сама не впевнена в тому, що розумію.

— У нас, — каже він, — єдиний нормальний інститут. В інших возяться якісь четверо людей, і їм не вдається вибити грошей навіть на піпетки і на білих мишей, яким вони повинні прищеплювати свої клітинні культури. У нас — цілий будинок. У нас є патологоанатоми, і хіміки, і генетики судово-медичної експертизи. І ціла купа всього в підвалі. У нас є студенти. У нас двісті співробітників, чорт забирай! За рік у нас три тисячі справ. Ті, хто сидить в Оденсі, бачили, можливо, не більше сорока вбивств. Тут, у Копенгагені, у мене було тисяча п’ятсот. І стільки ж у Німеччині і США. Якщо в Данії і знайдеться троє людей, які можуть назвати себе судово-медичними експертами, то двоє з них — це я і Лоєн.

Поряд з його стільцем стоїть кактус, що нагадує формою квітучий пень. Із зеленої, незграбної, безживної колючої рослини виростає спалах пурпурового і жовтогарячого.

— Наступного ранку після того, як привезли хлопця, у нас була запарка. П’яні за кермом, застілля на службі з нагоди близького Різдва. Щодня о четвертій годині поліція хоче мати протокол, чорт забирай. І о восьмій я починаю оглядати хлопця. У вас не дуже слабкі нерви? Адже у нас існують свої правила. Проводиться зовнішній огляд тіла. Ми дивимося, чи немає клітин епідермісу під нігтями, сперми в прямій кишці, а потім розтинаємо і дивимося внутрішні органи.

— Поліція присутня?

— Тільки у виняткових випадках, наприклад, якщо є серйозні підстави припускати вбивство. Не в подібному випадку. Тут усе було стандартно. На ньому були штани з водовідштовхувальної тканини. Я розглядаю їх і думаю про себе, що це взагалі не найкращий одяг для стрибків у довжину. У мене є одна маленька хитрість. З тих, які з часом з’являються у кожного професіонала. Я засовую запалену електричну лампочку в холоші. Штани з магазину «Хелле Хансен». Добротна річ. Сам такі ношу, коли працюю в саду. Але на холоші на рівні стегна перфорація. Я оглядаю хлопця. Чиста рутина. І виявляю на тілі маленький отвір. Мені б слід було помітити його при зовнішньому огляді, я вам чесно кажу, але що вже там, усі ми люди. Тут я замислююся. Тому що ніякої кровотечі не було, і тканини не скоротилися. Ви розумієте, що це означає?

— Ні, — кажу я.

— Це означає, що хай там як цей отвір з’явився, але трапилося це після того, як його серце перестало битися. Тоді я дивлюся пильніше на одяг. По краях отвору видно слід, і тут мені сяйнула думка. Я беру голку для біопсії. Така порожниста канюля, дуже велика, яка насаджується на ручку і заганяється в тканину, щоб узяти пробу. Подібно до того, як геологи беруть проби ґрунту. Широко використовується в інституті Августа Кроґа спортивними лікарями. І вона підходить. Чорт забирай. Обідок на холоші міг з’явитися, бо хтось поспішав і загнав її з усією силою.

Він нахиляється до мене:

— Готовий присягнутися, що хтось брав у нього біопсію м’язів.

— Лікар швидкої допомоги?

— Я теж так подумав. Це було, чорт забирай, абсолютно ні до чого, але хто ж іще? Тому я дзвоню, щоб дізнатися. Говорю з водієм. І з лікарем. І з тим з наших співробітників, хто приймав тіло. Вони клянуться й божаться, що нічого подібного не робили.

— Чому Лоєн не розповів мені про це?

У першу хвилину він хоче пояснити мені це. Потім довіра між нами зникає.

— Це, мабуть, випадковість.

Він вимикає лампи. Ми сидимо, оточені ніччю з усіх боків. Тепер уже помітно, що, незважаючи ні на що, з’явилося-таки якесь денне світло. Настає тиша. Будинок беззвучно ковтає повітря, щоб віддихатися перед наступним армагеддоном.

Я проходжу вузькими доріжками. У кактусах є якась упертість. Сонце не хоче, аби вони росли, вітер пустелі не хоче, аби вони росли, засуха не хоче, нічні приморозки не хочуть. І все одно вони пробиваються нагору. Вони наїжуються своїми колючками, ховаючись за своєю щільною оболонкою. І не здаються ні на міліметр. Я почуваю до них симпатію.

Лаґерманн схожий на свої рослини. Можливо, саме тому він і збирає кактуси. Не знаючи історії його життя, я здогадуюся, що йому, щоб вибратися до світла, довелося пробиватися через кілька кубічних метрів каменів.

Ми стоїмо біля грядки із зеленими морськими їжаками, які виглядають так, немов побували під дощем з бавовняної вати.

— Pilocereus Senilis, — каже він.

Поруч кілька горщиків з дрібнішими, зеленими і фіолетовими рослинами.

— Мескалін. Навіть у відомих місцях — скажімо, в Ботанічному саду в Мехіко, в музеї кактусів Сезар Мандрик у Лансароті — їх не більше, ніж у мене. Маленький