Читати книгу - "Женоненависник"

— Але ж це небезпечно!

Він запхав до рота величезну смокву й промимрив із повним ротом:

— Для того, хто впевнений у своїх рухах, небезпека мінімальна. Врешті-решт, навіть коли людина йде по вулиці, їй на голову може впасти черепиця... А наука — це наука. Вам не розповідали в школі про машини Архімеда? Так от, мій метод спирається на той самий принцип. Відповідно, як я вже казав, нічого небезпечного тут немає.

— Зія-бей, злазьте вже, прошу вас...

— Ви в мені сумніваєтесь? Не бійтесь! Хіба може панянка, яка не боїться правди, боятися таких дурниць?

І він, перестрибуючи, наче мавпа, з гілки на гілку, переліз на інший бік дерева.

Слова Гомункулуса зачепили мою гордість. Тепер я б не виказала жалю, навіть якби він отут переді мною вбився. Але ж місце, до якого він повагом підбирався, було таке небезпечне, що... я знову не втрималася:

— Зія-бей,.обережніше, ви прямуєте до садової криниці!

Гомункулус відказав:

— Не бійтеся, я в курсі. Так, це вже не жарти. Але ж там висить така смоква! Ну прямо цариця смокв! Шкода, що вам звідтіля не видно... От я спущусь — ви самі переконаєтесь. Ми її або поділимо, або розіграємо. Смокви, мабуть, навмисно підвісили свою царицю в небезпечному місці, аби на неї не зазіхали. Та не залишу ж я її на поталу горобцям!

Він, шарудячи листям, рвучко смикав за все тонші й тонші віти, аби переконатися, що вони витримають.

В мене почала паморочитися голова, потемніло в очах, серце билося так, що, здавалось, ось-ось розірве груди.

Я вже не дивилася туди, чула тільки, як він бурчав сам собі:

— До цариці залишилось не більше аршина. Подолаю цей аршин — і все. Ох же ж чортова цариця! Скрізь уже демократія, а вона тут розсілася! Я тебе зараз скину!

Раптом почувся страшенний хрускіт. Гомункулус заволав: «А-а-а-а!» Я мимоволі обернулася туди. Він із несамовитим криком гойдався на надламаній гілці над криницею. Нермін, я дивуюся, як я не померла в цю мить від хвилювання! Я не спромоглася ні на що інше, як тільки зарепетувати разом із ним. Врешті-решт, гілка обірвалася, і Гомункулус з тим самим жахливим криком шубовснув у криницю.

В криниці глухо булькнуло, і настала тиша, ще жахливіша від нещодавнього крику...

Я заверещала, мов навіжена, й побігла в напрямку будинку.

Але далеко бігти мені не довелось. В будинку теж почули крик Гомункулуса. Очолювана спортсменами строката юрба бігла до нас; по дорозі люди зіштовхувалися одне з одним, чіплялися за гілки дерев і падали.

Які ж ці спортсмени все-таки завбачливі та спритні! Біля криниці спалахнув електричний ліхтарик.

Я від хвилювання на мить знепритомніла, тому не пам’ятаю, як витягали Гомункулуса. Прийшла до тями я в обіймах Хандан. Вона була схвильована не менше за мене.

Вона, сердешна, вся здригалася в безслізному риданні. «Що трапилось?» — спитала я. «Не знаю! Не знаю!» — простогнала вона у відповідь. Побачивши, що я опритомніла, Хандан, здається, надумалась і собі знепритомніти, проте я залишила її й побігла до криниці, біля якої зібралася юрба.

Якийсь молодий спортсмен, вхопивши мене за руку, ледь чутним голосом став вмовляти:

— Благаю вас, не дивіться на це... Це жахливо!

Він мало не силоміць почав відтягувати мене звідти. З будинку принесли велику лампу, і при її світлі я побачила чудернацьке вирування юрби. В саду панувала гнітюча тиша, всі розмовляли пошепки, з темних кутків долинали жіночі голосіння та схлипування.

Врешті-решт, я оговталася, нервово висмикнула свою руку з руки спортсмена й накинулася на нього:

— Ану пустіть! Що ви робите?!

Ще кілька людей заступило мені шлях, не пропускаючи до юрби.

Мене схопив за руку Ремзі-бей:

— Не хвилюйтеся, Саро-ханим! Ви тільки не дивіться туди, прошу вас! Вам зле буде...

— Він помер? — крізь зціплені зуби спитала я.

Ремзі-бей клятвено запевнив мене, що Гомункулус живий.

Попри це, я наполегливо пробивалася до юрби. Гомункулус, витягнувшись, лежав на вимощеній камінням доріжці біля криниці. Декілька чоловік, облич яких я не могла розібрати, то нахиляючись над ним, то випростуючись, зводили й розводили йому руки.

Мимоволі я поклала голову на плече Ремзі-бея. Під горло підкотився клубок; безслізно ридаючи, я затулила лице долонями, хоча й прозирала крізь пальці.

Я чула, як переді мною дядько проказав, подивившись на годинника: «Дай Бог, аби лікаря знайшли...» Раптом хлопці, які приводили до тями Гомункулуса, зупинилися. Хтось дужим голосом викрикнув: «Зія! Зія!» У відповідь почувся легенький стогін. Одразу ж піднявся гамір, немовби тягар, який стискав серця та затуляв роти присутнім, раптом упав: «Він живий! Слава Аллаху! Розплющив очі!»

Різким рухом я продерлася крізь юрбу. Я вже ридала на повні груди. Гомункулус і справді розплющив очі. Підтримуваний руками друзів, він помалу підвів голову, став підводитися.

Гамір, який щойно зчинився, тепер розійшовся садом. Навколо Гомункулуса знову запала тиша. Гомункулус ледь-ледь намагався звестися на лікті. Вуста його тремтіли, мовби він щось хотів сказати; але не міг.

Ми витягували шиї, прагнучи почути його перші слова, з нетерпінням дивилися на нього.

— Де я? ледь чутно промовив він. — Я живий?

— Живий, Гомункулусе. Слава Богу, живий.

Таким самим слабким голосом він вів далі:

— Живий... Я бачу... А де ж мої смокви? Смокви...

Спочатку нам здалося, що від падіння він збожеволів, що він марить. Але потаємна лукава посмішка на його тремтливих губах все видала. Гомункулус нас обдурив. Він глумився з нашої метушні. Біля криниці він знову зіграв комедію з потопельником, як тоді в морі, на пароплаві.

Початковий подив змінився гнівом і обуренням.

Довготелесий очільник спортсменів, сплеснувши руками, вигукнув:

— Шайтан би тебе взяв! Хіба ж можна так жартувати?

Юрба загула.

Дядько, забувши про пошану до гостя, теж висловив йому своє обурення:

— Шановний, ну що це за жарти?! Ми ж мало не збожеволіли!

А Гомункулусу й байдуже. Мокрий, мов хлющ, він усе побивався:

— Смокви? Куди поділися смокви? — і поривався до криниці.

Врешті-решт, ведучи попереду Гомункулуса, юрба попрямувала назад до будинку. Його привели до кімнати і стали наполягати, щоб він перевдягнувся. Він відмовився і попросив товаришів розкласти десь у куточку саду багаття з хмизу.

— Облиште мене. Ви все одно не знаєте, що треба робити. Сяду собі біля вогнища... І одяг просохне, і застуда — якщо все-таки встиг підхопити — мине.

Поки спортсмени розпалювали багаття, я теж запропонувала Гомункулусу перевдягнутися. За нього